Сподіваюся, Бог допоможе дожити до старості й побачити здорових онуків

Усе своє життя я працювала секретарем. Та з приходом нової влади все змінилося в один день. Я потрапила під скорочення у свої 47. Сім’я у нас була не маленька, тому треба було виживати. Вирішила працювати на ринку, бо іншого виходу не бачила. Дві дочки – студентки, навчалися на платній основі. Чоловік теж перебивався з роботою з місця на місце. До того ж часом вunuвaв, та навіть й ті копійки додому перестав приносити.

Є ще в нас свекруха зі свекром, які отримують мінімальну пенсію. Своїх батьків я не маю, виросла в дитячому будинку. Але через їхні постійні хвороби, грошей часом не вистачає навіть на ліки. Тому ми змушені допомагати їх, адже старість не за горами й зовсім скоро ми з чоловіком теж зажадаємо підтримки. Вихідними постійно їх провідуємо, завозимо продукти, перемо одяг та ін.

Орендувала палатку й місце, роблю замовлення на товар і продаю на базарі. Торгувати вирішила овочами та фруктами, адже в цей час це похідний товар, оскільки більшість людей мають гроші лише на харчування.  Торгівля йде добре, тому можна робити заощадження на старість років. Бо хто зна, чи отримаємо ми пенсію в майбутньому?

Інколи на душі такий смуток від того, що нічого в житті не змогла досягти, мало що заробила. А так хотіла стати лікарем. Та не завжди мрії мають можливість здійснюватися. Позаду двадцять сім років сімейного життя, двоє дорослих дітей і маленький будиночок за містом. Але потрібно радіти, адже маю в житті найбільшу радість – діток.

Сподіваюся, Бог допоможе дожити до старості й побачити здорових онуків…