Якщо ми для нього тягар, то я не хочу таких стосунків. Тим більше, що невідомість мені важче пережити ніж розлучення

“Добре, – відповіла я, ледве стримуючись, щоб не плакати, – а ти будеш приходити до дитини?”.

“Ти знаєш, скільки я заробляю, тому ні. Я не можу, мені ледве на себе вистачає, а ще я хочу відпочити”, – відповів він, запихаючи в дорожню сумку черговий светр.

Для мене це стало несподіванкою, бо ніщо не вказувало на те, що все зміниться. Мені було 33, а йому 30. Ми обоє хотіли дитину, або, принаймні, так здавалося на перший погляд. А потім, ніби дивом, це сталося, і ми були безмежно щасливі. Наша довгоочікувана дитина. У нас обох був досвід невдалих стосунків, і ось, несподівано, це сталося. Я була щасливою матір’ю і люблячою дружиною. А мій партнер, здавалося, був у захваті від думки про те, що він стане батьком.

Постійний плач немовляти, нескінченні нічні зміни зміни підгузків і заспокоєння. Мушу визнати, що у він завжди не відказувався це виконувати.

А потім я почула: “Я втомився, я йду”.

Зібравши свою пошарпану сумку, він пішов.

Я довго мовчки стояла на балконі, спостерігаючи за ними. Я спостерігала, й не стримувала сліз, а він сів у таксі, що під’їхало, і зник в нічному місті. Він залишив свою дитину і порожнечу в моєму серці.

“Що б не сталося, я справлюся, – втішала я себе, – можливо, це все на краще”.

Так дні перетворилися на тижні, а тижні – на місяці. Більше року я нічого не чула від свого Ігоря. Ні дзвінків, ні повідомлень. Через спільних знайомих дізнавалася новини про нього.

Я ж намагалася якось звести кінці з кінцями, бо з родичів нікого не було, тож допомоги чекати нема від кого. Робила манікюр, та зачіски, по трошки назбирала собі клієнтів. Добре, що донечка спокійна, давала мені змогу заробити для нас.

І  здавалося, все стало на свої місця. Моє життя пішло іншим шляхом – шляхом достатку і спокою. Потім, через півтора року, коли я вже мала лягати спати, почула стук у двері.

Я відчиняю, а там він стоїть на порозі: “Я скучив за вами. Давай почнемо все спочатку, я все зрозумів“.

Не втримавшись, я дозволила йому зайти й практично повернутися в моє життя. Чомусь повірила, хотіла мати сім’ю. Та він не прийшов на завжди, а так два три рази в тиждень навідувався.

Що стосується дитини, то він не приносив їй нічого, пояснив все тим же безгрошів’ям, що він не може нам допомагати фінансами, що все ще важко виділяти кошти для сімї. Але ж елементарну пачку печива можна купити.

Так минуло два місяці. А потім, я вирішила, що досить, з його приходом у мене лише добавилося клопоту. Тому при наступному візиті татуся моєї донечки я відчинила двері і сказала: “Досить, я так більше не можу. Я втомилася. Ти можеш йти”. І закрила двері перед ним

Якщо ми для нього тягар, то я не хочу таких стосунків. Тим більше, що невідомість мені важче пережити ніж розлучення.