Стаpeнький не міг стримати слі3, поки не бачив ніхто, швидко їх витер і з поклоном промовив: «Дякую тобі, рідненький!» Після цього він відправився до свого стаpeнького дому

Я зупинився тут, тому що частіше всього тут стояли таксисти. Виблискувати авapiйкою серед білого дня мені зовсім не хотілось, а відповісти на дзвінок я просто не міг, він був дуже важливим. Поговоривши хвилин 20, я почув, як у моє віконце хтось тихенько постукав, навіть пошкрібся, так це не чутно було.

Виглянувши, я побачив старенького дідуся, якого до цього бачив на автобусній зупинці. Видно, він весь цей час там сидів.

– Синочку, доброго тобі дня, ти в таксі працюєш?

– Ні, не в таксі, але ви скажіть, куди вам потрібно? Можливо, нам по дорозі!

Він назвав мені адресу, і ми поїхали. Це було не по дорозі, але я вирішив підвезти його, навіть не знаю, що на мене тоді найшло, тому що останнім часом остерігався незнайомців, як-не-як страшна хвороба бродить вулицями.

Він сів поруч зі мною і почав розповідати, як йому щодня доводиться витрачати 20 гривень на дорогу в обидві сторони до поліклініки, тому що пішки він ці три зупинки пройти не може, роки вже не ті. А сьогодні ще й, як на зло, запізнився на свою маршрутку, а наступну чекати цілу годину.

Він довго мені все це розповідав, я все уважно слухав, періодично запитував дорогу і намагався знайти якісь слова, щоб втішити його. У голові їх були сотні, але сказати я нічого не міг.

Жив дідусь аж на кінці однієї з вулиць приватного сектора. Я б і не помітив цього маленького похилого будинку серед красивих та нових котеджів. Він почав шукати гаманця, і я швидко його перервав: «Ні, я хочу зробити вам добро, не треба мені грошей! Ви за все своє життя вже достатньо платили!».

Старенький не міг стримати сліз, поки не бачив ніхто, швидко їх витер і з поклоном промовив: «Дякую тобі, рідненький!» Після цього він відправився до свого старенького дому.

Тим часом я, 45 річний здоровий чоловік, і сам не знав, як ковтнути той комок, що застряв у горлі, коли я дивився старенькому вслід. Я не міг помістити у себе у голові, як же так, що наша країна така багата на перемоги та на мільярдерів, але не може забезпечити гідного життя нашим пенсіонерам. Мені стало так не зручно, що він переді мною поклонився, адже це мав зробити я… І дякувати мав також я…

Писав я це не для того, щоб похвалитися, який я класний, і що зробив, а для того, щоб кожен з вас зрозумів, що допомагати старшому поколінню потрібно, чим ми тільки можемо! Хто продуктів купить, а хто через дорогу переведе. Головне не залишатися байдужими.