Я завжди вважала, що щастя – це міцна щаслива родина. Ще в підлітковому віці я мріяла, що зустріну хлопця із своїх мрій, ми одружимося і будемо жити як в казці.
Лише зараз я розумію, що для мене щастя – це розлучення. І нарешті я щаслива. Щаслива, бо розлучилася і розпрощалася з цією неадекватною сімейкою назавжди.
Ми почали зустрічатися з Романом коли нам обом було по двадцять шість років. Наче ще і не старі, але дурниць в голові вже нема.
Роман був красивий та розумний. Але єдине, чого я не знала – він мамин синочок. Якби знала це – точно стосунків у нас би не було.
Лариса Петрівна стала моєю свекрухою. Вона мене не сприйняла з першої хвилини знайомства. Все вважала, що я не для її Романа. Вона мріяла для нього про майбутнє видатного науковця і життя за кордоном.
Попри те, що я не сподобалася свекрусі – ми одружилися. Жили в моїй квартирі, яку мені подарувала бабуся. Лариса Петрівна мало не щодня ходила до нас вгості. Їй все було не так – то порядок не такий, їжа не така, одяг не так у шафах складений. Догодити їй було не реально, хоча на початку я і старалася.
Лариса Петрівна почала розповідати Роману, що я не його жінка Потім почалися балачки, що вона мене бачила в компанії інших чоловіків. Наче я і випити люблю і дому не тримаюся.
Як я завагітніла нашою дочкою – в хід пішли ще брудніші слова. Лариса Петрівна вигадувала, що я нагуляла дитину і що це точно не Романова дочка.
Ми намагалися не звертати увагу на її слова. Але вона все не зупинялася. Невдовзі цілий мій будинок знав мене як гулящу жінку, яка повісила на шию сина Лариси Петрівни чужу дитину. Та й на роботі вона мені наробила проблем. Врешті-решт меневвічливо попросили написати заяву про звільнення за власним бажанням, щоб уникнути переслідувань керівництва з сторони Лариси Петрівни.
Мої нерви здали. Та й Роман часто мене запитував чи точно Олеся його дочка. Сімейне життя у нас було гірше, ніж у сусідів. І постійна присутність свекрухи. Вона якби могла – спала б і у ліжку між нами.
Я зібрала всі речі Романа, викликала таксі і завезла їх до свекрухи. Чоловіку сказала, що подаю на розлучення, бо більше так жити не можу і не маю ні найменшого бажання.
До речі, викликала я і слюсара. Він змінив замки у дверях. То ж і Роман і Лариса Петрівна мали ключі і шастали б нам по квартирі.
Відповідь Лариси Петрівни не заставила себе довго чекати. Вона приїхала у наш будинок і почала розповідати знову моїм сусідам,що я виставила чоловіка бо маю іншого.
Я не знала як мені спекатися від цієї ненормальної сімейки. Та й дочка моя не надто хотіла бачити тата і бабусю, які їй постійно розповідали, що мама погана.
Лариса Петрівна після нашого розлучення вирішила мене налякати, що її Роман не платитиме аліменти на чужу дитину. Тоді я сказала їй, хай подає заяву до суду і відмовляється від батьківства.
Уже три місяці, як їх нема в нашому житті. Вони, мабуть, взагалі забули про наше існування. А ми з дочкою щасливі. Справді. Нам так добре без їхньої присутності у нашому житті.
Я ніколи й подумати не могла, що щоб відчути абсолютне щастя потрібно лише розлучитися і припинити повністю спілкування з чоловіком і його родиною.
