Свекруха не любила свого старшого сина, бо він пcyвaв картину “ідеальної сім’ї”, але після cмepтi свого чоловіка дізналася, що той більшу частину спaдкy переписав саме на нього

З мамою Анатолія та його двома молодшими сестрами я довго не була знайома, проте добре знала вітчима — багатого, але дуже доброго чоловіка. Мій Анатолій не дарма нас не знайомив, бо знав, що його мама ніколи не поважала, називала поганими словами, й сестер так навчила говорити. У цій сім’ї до мого коханого добре ставився тільки вітчим Андрій.

Перед нашим весіллям Анатолій розповів мені правду. Мама народила його зовсім молодою, тоді їй виповнилося лише 18, завагітніла вона випадково, дитина була не бажана, і той чоловік був одружений, тому виховувала сина вона сама. Однак через три роки жінка вийшла заміж за багатого бізнесмена, який прийняв її з дитиною, він вважав Анатолія своїм сином, завжди йому допомагав та підтримував, навіть тоді, коли у сім’ї народилися ще дві доньки. Не зважаючи на це, Анатолій відчував себе чужим серед рідних, бо мама завжди дорікала йому в тому, що він не рідний син вітчима, а маленькі сестри це чули і в дорослому віці також почали так говорити.

Анатолій виріс добрим чоловіком, всього добився сам, на відмінно закінчив школу та інститут, а потім влаштувався на роботу монтажником. Ми зустрілися, коли йому було 24, а мені 22. Згодом ми почали жити разом, познайомилися з його вітчимом, який допоміг нам зробити перший внесок за квартиру і постійно підтримували зв’язок. У фірму вітчима мій Анатолій влаштовуватися не хотів, бо знав, що мама і сестри будуть йому ще більше дорікати. Дівчата жили на широку ногу, ні в чому собі не відмовляли, а батько за все платив. Перед нашим весіллям, під час знайомства зі всією родиною нареченого, його мама тільки сказала: “Ну і живіть собі окремо, нарешті ти знайшов собі пару і підеш від нас”. Ми й пішли, жили за власний рахунок і нікому не заважали, всіх це влаштовувало.

Через три роки помер вітчим Анатолія, він поділив між дітьми спадок, але більшу частину залишив моєму чоловіку… Тоді й почалася війна між рідними. Як виявилося, вітчим коханого тільки йому довіряв свою справу, він знав, що Анатолій розумний та всього добився сам, тому легко міг впоратися з управлінням будівельної компанії. Мама Толіка разом із його сестрами приїхали до нас після похорону і влаштували скандал, вони кричали на мого чоловіка, що той не заслужив на таку щедрість та багатство, що він ніхто в цій сім’ї, чужий і завжди таким буде. Анатолій ще два дні відходив від тих докорів, але потім взяв себе в руки й вирішив зайнятися обов’язками, які на нього були покладені.

На цьому “сюрпризи” родичів не закінчилися. Свекруха через місяць привезла до нас бабусю — маму покійного чоловіка, і сказала: “Ну раз тобі батько довірив майже весь спадок, то забирай собі й бабусю, мені вона не потрібна!”.
Ми виділили бабусі Олександрі кімнату у квартирі і почали жити разом.

Баба Саша нам не заважала, ми звикли до неї й часто разом гуляли, а коли я завагітніла, вона мені давала поради, ми почали готуватися до народження малюка.

Ще через два роки, коли у нас росла маленька донечка, ми з Анатолієм побудували сімейний будинок та переїхали в нього. Просторий дім був нашою мрією, справи на роботі чоловіка йшли добре, після смерті вітчима компанія не збанкрутувала, навпаки — появилися нові ідеї. Ми жили в гармонії та спокої, родичі чоловіка до нас не приходили, й ми раділи.

З того часу пройшло десять років, у нас народилося ще двоє дітей, бабуся Саша померла, ми з почестями її поховали.

Наскільки мені відомо, свекруха вийшла заміж ще раз, її теперішній чоловік не такий добрий, як покійний вітчим, а доньки витратили майже весь спадок тата. Ми з ними не спілкуємося, бо, окрім образ, в сторону мого чоловіка нічого доброго не чути. Ці люди вже не зміняться.