Свого сина я полюбив не відразу. Справжні батьківські почуття відчув лише перед Різдвом, коли Єгоркові виповнилося вже 5 місяців, і ледь не трапил0ся неп0правне

У нас з Іриною був шлюб по справжній любові. Ми планували вагітність, ходили на обстеження, здавали аналізи і ось радість… На УЗД-діагностиці нам повідомили, що ми чекаємо хлопчика!

Іра дуже зраділа. Що вже за мене говорити! В мене буде син! Спадкоємець мого роду і нащадок мого козацького прізвища!

Разом з дружиною я був на обстеженнях. У нас були партнерські пологи. І ось тут для мене почався справжнісінький жах! Я бачив свою дружину, яка дуже довго народжувала. А потім, як у тих комедіях про пологи удвох, втратив свідомість.

Коли наш син закричав, у мене вже не було ніяких сил. Я хотів лише спокою. А він кричав, наче різаний. Його крик мене дуже дратував.

Пам’ятаю: я щось нагрубив лікарю. Він тільки засміявся у відповідь і сказав, що стан шоку швидко минеться.

Після тієї жахливої ночі я довго не міг заснути. Заспокійливе мені не допомогло. Я повернувся додому та випив спересердя ледь не всю пляшку г0рілки, хоча я не зловживаю алк0голем. У мене, дійсно, був шок від відчуття незвіданих мені змін у житті.

Чомусь після їхньої виписки з пологового будинку, я не міг дивитися на Ірину та нашого сина. Але найгірше, що може бути у цій ситуації, – мене зовсім не цікавила моя дитина.

Коли дружина і син були вже вдома, я байдуже взяв його на руки. Ніякої любові чи батьківської турботи я не відчував. У мене була якась неадекватна реакція. Я не можу цього пояснити і не знаю, чи у всіх татусів таке було. Я ж думав, що тільки у мене з’явиться синочок, я почну безмежно його любити!

Та сталося навпаки. Дні минали, і кожен з них був, як один. Я погано спав уночі, хоча мені потрібно було йти на роботу. Від цього несамовитого крику Єгора, бо в нього часто болів животик, здригався.

Я хотів допомогти дружині. Але чомусь у мене не було сил це робити. Та й бажання також не було. Іра намагалася щосили мені допомогти у цьому плані. Однак їй теж не вдавалося відновити мій психологічний стан.

Минуло вже 5 місяців. Нічого не змінилося. На те, як я спілкуюся зі своїм сином, звернула увагу навіть моя мама. Вона здивовано запитувала, чому я ніколи не граюся з дитиною, чому для мене важко підійти до нього? Я не міг дати відповідь на ці запитання. Не міг пояснити свою поведінку. Тоді я вже навчився зображувати радість від спілкування з сином. Хоча дійсно я обманював і всіх, і себе.

А потім сталося те, чого я ніяк не міг очікувати. Це значною мірою вплинуло на мою подальшу долю та ставлення до сина.

Перед Різдвом Ірина гуляла з Єгором на вулиці. Малий був у візочку. А потім дружина вирішила сходити до магазину за продуктами.

Я тоді повертався з роботи і бачив, як вони переходять дорогу. Та миттю я помітив, що на моїх рідних летить велика вантажівка. Я ледь не збожеволів у той момент, навіть закричав. Як я злякався за найближчих мені людей!

Та машина різко загальмувала в декількох метрах від моєї дружини та дитячого візка. Водій вискочив, щось пробурмотів дружині, а тоді поїхав далі. Мабуть, сам янгол оберіг їх у ту хвилину, недаремно ж Різдво незабаром.

Я думав, що весь світ піді мною провалився у прірву, мої ноги мене не слухали. Я чомусь згадав і вагітність, і пологи, і всі п’ять місяців життя мого Єгора.

У ту мить я відчув, як сильно люблю свого сина і дружину. Я стрімголов кинувся до них. Вийняв сонного сина з візочка і приклав свій скарб до грудей. Навіть розплакався тоді.

– Ну нарешті ти його полюбив! – сказала моя дружина.

Я ніжно обійняв її. Тільки тоді я зрозумів, які важливі у моєму житті дружина та синочок. Це найкраще, що є у мене. Тепер я без проблем з граюся з малюком, співаю йому пісеньки, ходжу з ним на прогулянки.

Випадок з вантажівкою на вулиці був просто моторошним. А страх за близьких викликає справжні почуття.