Свою доньку я знaйшла! Рідна мати зaлuшила її просто під нашим парканом!

Мені вже 45 років, я маю чоловіка. Живемо ми в передмісті, у великому будинку, що знаходиться майже посеред лісу. Ми з чоловіком багато заробляємо, та ні в чому собі не відмовляємо. Наша донька вже виросла, їй 23, вона живе та працює в столиці. Живе разом з нареченим. Оленка будує кар’єру, тож бачимо ми її не так часто, як хотілося б. І тут… у мене з’явилася ще одна донечка. Але її я не народжувала!

Ми з чоловіком одружилися, коли мені було 20, а йому 22. Наші батьки були не в захваті від такого раннього одруження, але все ж таки нас підтримали. Якщо чесно, то мої батьки думали, що я вагітна, і навіть зраділи, коли я сказала, що це не так.

Попри таке раннє одруження, ми з чоловіком вирішили, що не будемо поспішати з дітьми. Він отримав гарну посаду, я закінчувала виш, тож ми жили в столиці та винаймали квартиру. Уже дуже скоро чоловік отримав підвищення. Після закінчення навчання він допоміг мені влаштуватися в його фірму, та я майже відразу завагітніла.

Невдовзі ми купили власну квартиру. Я народила донечку, пологи були складними, і нам з чоловіком повідомили, що я більше не зможу мати дітей. Я дуже засмутилася, адже хотіла велику родину, трьох дітей. Три дні я просто ридала, але, за словами лікарів, мені ще пощастило, що я народила здорову доньку та сама вижила. Акушерка сказала, що я маю радіти, що «встигла» народити хоч одну дитину. Мене це не втішало, а ще більше засмучувало.

Я була дуже щаслива, що в мене є донечка. Я займалася її вихованням, чоловік і далі просувався кар’єрною драбиною. Ми купили будиночок у передмісті та почали його добудовувати та вдосконалювати. Коли донечці виповнилося шість, і вона пішла в школу, я вийшла на роботу. Спочатку я заробляла мало, та я дуже старалася, проходила курси, і невдовзі також змогла приносити додому «нормальну зарплату».

Тепер ми живемо в передмісті, квартиру ми залишили доньці. Вона вже виросла і також думає про створення сім’ї та дітей. Вона знайшла собі гарного хлопця. А ми тепер самі. І ми з чоловіком ще досить молоді. Саме коли донька поїхала на навчання, я почала ще більше шкодувати, що в нас немає ще дітей.

Декілька місяців тому я вийшла у двір, щоб просто трохи прибратися. І почула плач маленької дитини. У нас досить високий паркан, тому я не побачила, що за ним стоїть візочок. Думала, що просто якась молода матуся проходить повз.

Плач наростав, а дитину начебто ніхто й не заспокоював. Я вийшла за двір та побачила візочок під нашим парканом. Я взяла дитину на руки, щоб заспокоїти, та почала чекати на батьків дитини. Пройшла година, а ніхто так і не з’явився. Дівчинка міцно спала в мене на руках. Я занесла дитину додому та сказала чоловікові викликати поліцію. Коли я розгорнула ковдру, то побачила записку, у якій мама дитини просила піклуватися про доньку, оскільки в неї зовсім немає грошей.

Звичайно, нам довелося передати дівчинку органам опіки. Та я не могла забути її. Ми з чоловіком задіяли всі зв’язки, щоб якнайскоріше вдочерити дівчинку. І нам це вдалося! Тепер у мене є ще одна донечка!