Історія про реальну життєву ситуацію, у яку я потрапила…
Я відчувала на собі чиїсь руки. Сон був дуже дивним та реалістичним, мов хтось повертає мене на бік і ніжно обіймає. Я не знала, чиї це руки були, й чого вони від мене хотіли, але я точно знала, що мені потрібні ці обійми. Зі сну мене вирвали чиїсь голосні крики: «А ну пішов геть! Ніякого рятунку на них не має!»
Це був крик моєї мами. Я відкрила очі й знайшла одночасно «ніжні руки» та винуватця маминого крику — мого кота Мурчика, що весь цей час ніжно об мене терся, а після маминих криків вирішив полишити цю невдячну справу.
– Господи, понатягаєш їх додому, а мені потім з ними мучся, – не могла втихомиритися мама, дивлячись на Мурчика.
Я почала застеляти ліжко, і мій погляд привернуло бурхливе життя за вікном. Кожна травинка та листочок кричало про життя. Особливо з-поміж всіх вирізнявся наш півник, який довго бігав за однією курочкою, а коли зрозумів, що вона недосяжна, то почав обходити кола навколо іншої. Саме у цей момент я пригадала, що сьогодні мені стукнуло 38 років.
Я почала повільно стягувати з себе піжаму і переодягатися. Поглянула у дзеркало й спохмурніла. Я ніколи не була худенькою, у мене завжди буди ці «пишні форми». Навіть, пригадався один шкільний випадок, коли ми з однокласницею вирішили помірятися ними. Не знаю, як саме ми до цього дійшли, але ми жартували про те, що у неї ледь-ледь щось починає рости, а у мене вже «дай Боже кожному».
– Господи, оце то діти зараз! – промовила біологічка, яка підійшла ззаду зі злістю у голосі, а тоді звернулась конкретно до мене. – Ш@л@ва малолітня!
Скажу чесно, що тоді я про це знала лише з її підручників, тому така фраза мене дуже засмутила. Після цього я ще не один вечір проплакала вдома, а потім вирішила для себе, що зроблю все, щоб ніхто про мене навіть не посмів так подумати.
Ніяких привітань з днем народження мене не чекало. Мама про нього забула або просто назбиралась вітати, та й чи потрібно мені це? Я вийшла надвір й почала уважно стежити за качками. Зазвичай, у таких час я їх пасу і стежу, щоб ніякий сусідній кіт їх не вкрав, бо у нас бували різні казуси. Нерідко підіймаю голову вгору і стежу за тим, як сонячні промінчики пробиваються через листя.
Через кілька хвилин вулицею пронісся дзвінкий сміх. Крізь листя я помітила кількох красивих дівчат, що йшли у маленьких шортиках та купальних на зв’язку. Я задивилась на них, тому що завжди хотіла бути схожою на когось такого, хто б мав таку красиву фігуру і легку ходу.
– Доброго ранку! – промовила одна з них до мене. Я посміхнулась та кивнула у відповідь. Одна з них мене не помітила, а інша лише кинула погляд.
– Я нікого не бачила, з ким ти вітаєшся?
– Там одна жіночка за листям сиділа! – відповіла дівчинка, яка до мене привіталась.
— Та кому ця старенція потрібна! Забий!
Після цієї фрази двоє дівчат засміялось, лише та, яка привіталась, похмуро опустила голову.
Я уважно подивилась на свої руки. Вони давно втратили ніжний дівчачий вигляд. На них були пухирці, недоглянуті нігті й огрубілі пальці від постійної сільської роботи. А що я ще очікувала почути у свій бік?
Мама давно мені говорила про те, що я стану «старою дівою» ще у 30 років, якщо не знайду собі чоловіка та не заведу дітей. До речі, давненько вона мені цього не говорила. Мабуть, таки я і правда старою стала.
Щоб ви хоч трохи змогли уявити мене, то вам найкраще представити маленького сором’язливого ведмедика. І у мене, навіть, був один кавалер – Степан з сусіднього села. Він мені ніби й симпатизував, але був у нього один великий недолік – фігура. Якщо я просто з пишними формами, то він був більший мене вдвічі. Я його змотивувала схуднути, він це зробив, і коли я хотіла погодитися, то він неочікувано зробив пропозицію іншій.
Після слів тих дівчат я ніяк не могла прийти в себе і відновити роботу по господарству, тому прийняла рішення піти у дім, перепочити, а там при вході дзеркало. От я і почала себе роздивлятися. Не могла відвести погляд від декількох морщин, що так виднілися на моєму обличчі, від очей та губи, що почали втрачати свій колір та від фігури, якої я завжди соромилась. Раптом у мою голову почали приходити думки про те, що не тільки мої губи втратили колір, але і я сенс життя. Наступні кілька годин у досі я повела у німому мовчанні та інколи тихому плачі.
Кінець-кінцем я впала у повний відчай і вирішила, що мені потрібно негайно все виправляти. У ту ж мить я сіла за дзеркало і почала фарбуватися. У висновку я таки радісно вийшла зі всім цим дивом на лиці й почала посміхатися сусідові. Він дивився на мене, як на божевільну! Я б сама так зреагувала, якби побачила ці сині тіні та червону помаду!
Вирішила, що не можу більше вдома знаходитися, все мене там гнітить, швиденько зібралась на річку і надіялась, що за тим шумом я позабуду про свої проблеми й сховаюсь від старості, що так непомітно підкралась.
Наступні кілька хвилин я роздивлялась своє відображення у водоймах річки. Не знаю, скільки я на це витратила часу, але мов подивилась на все своє життя. Де я перелякана не даю самій собі волі. Коли я змогла ступити вперед, то вода навколо мене збаламутилась і на долю секунду я побачила там щось жахливе. Мною заволодів страх.
– Ви краще йдіть правіше купатися, тут багато гілок! – промовив голос позаду мене. Мене всю перетрусило від нього, а коли я повернулась, то у силуеті впізнала дівчинку, яка сьогодні зі мною привіталась.
– Вам допомога не потрібна?
– Ні… ні, – промовила.
– Точно? Ви плачете? – запитала вона перелякано. Я торкнулась своїх щік і дійсно зрозуміла, що весь цей час плакала.
– Не хвилюйся, у мене все добре, — відповіла я.
Дівчинка на мене уважно подивилась і пішла геть. Я почала виходити з річки й почула кроки. Вона знову повернулась, але тепер плакала.
– Ви пробачте моїм подругам, я не знаю, що на них найшло! Вони такі дурепи!
– Ой, ні, дівчинко, я не ображаюсь.
– Ви навіть якщо не ображені, то пробачте. Ви дуже добра, я це відразу відчула. Ну і що, що не одружені? Мов для когось це дійсно так важливо!
– А що ж тоді важливо? – вже з посмішкою запитувала я, поки вона витирала сльози.
– Не знаю, я ще шукаю. Сенс він же завжди дуже непомітний, та й для кожного він свій.
– А ти розумна дівчинка, молодець..
Після цієї розмови я, мов очистилась, отримала друге дихання. Мені знову хотілось слухати спів птахів та дивитися на дурного півня! Що ж, дякую, що подарували мені ще один шанс насолоджуватися!
