Та що ти можеш дати своїм дітям? – Любов. – Таку просту відповідь знайшла у своєму серці тітка Тетяна для багатої сусідки

– Та що ти можеш дати своїм дітям?

– Любов. – Таку просту відповідь знайшла у своєму серці тітка Тетяна для багатої сусідки

Гіркий смак втpaтu я відчула ще в п’ятирічному віці. Тоді для мене центром Всесвіту була моя мама. Але одного дня її не стало. Тато, як міг, піклувався про мене, але маму замінити так і не зміг.

Я з татом жила в місті. Досить часто він затримувався на роботі, тому з дитсадка та школи мене часто забирала сусідка. Найприємнішими для мене були поїздки в село до моєї тітки Тані.

В тісному домі я була не єдиною дитиною. Вона мала ще своїх п’ятеро дітей. Нам було весело разом. А материнської любові тітки Тані вистачало і на мене. Саме вона замінила мені маму. Щоразу, коли я приїздила в гості, старалася їй допомагати, чим могла. Найчастіше я доглядала за меншими братами й сестрами.

В сім’ї тітки не було великих достатків, але всі діти завжди ходили в чистому одязі та мали, що їсти.

Поряд з тітчиним будинком стояла садиба одного бізнесмена. У них з дружиною була єдина дочка Анжела. Батьки з неї пилинки здували. Дівчинка відвідувала всі можливі гуртки в районному центрі. Її туди возив водій батька.

Я неодноразово чула, як біля тину тітка Таня розмовляла з мамою Анжели Валентиною Андріївною. Багата жінка весь час дорікала, що у тітки так багато дітей. Хоч би їм вона давала раду, та ще й племінницю бере до себе.

Валентина Андріївна вважала, що мати багато дітей у наш час – це велика розкіш. Краще виховати одну, достойну, ніж плодити злидні.

Тітка ніколи не сперечалася на цю тему. На запитання Валентини Андріївни, що вона може дати своїм дітям, та відповідала просто – любов. Саме цю чесноту жінка вважала найкращою інвестицією у вихованні дітей.

Йшли роки. Тітка в 50 років залишилася вдовою, тому велика частина домашньої роботи лягла на плечі її дітей. Мій тато теж помер, тому я трималася тітчиного роду, адже завжди відчувала себе потрібною тут.

У всіх братів та сестер, так само, як і в мене, вже давно є свої сім’ї. Але ми не цураємось роботи в селі. Звичайно, тітка не має вже великого господарства, як раніше, але роботи в селі вистачає завжди.

Тим часом сусідська Анжела закінчила школу, отримала хорошу освіту за батьківські гроші та вискочила заміж за бізнес-партнера свого батька. Вона з малечку звикла до грошей, тому не могла йти працювати за наймом.

Коли її батько помер, то всі свої активи перейшли до Анжели. Оскільки керувати ними самостійно вона не вміла, то віддала їх в управління чоловікові.

Коли ми всією великою родиною виносили столи на ґанок та готували смачну вечерю, Валентина Андріївна з усмішкою дивилася на це дійство, але запрошення від нас ніколи не приймала.

Одного дня неприємна звістка про інсульт тітки Тетяни сколихнула звичний ритм життя. Ми не могли її залишити напризволяще, тому взялися доглядати за нею всі разом.

Спочатку тітку забрала до себе найстарша дочка Аня. Оскільки в неї самої є робота й діти, вона не могла забезпечити цілодобовий нагляд матері. Тому з хворою матір’ю сиділи всі діти по черзі і я в тому числі.

Коли жінка вже самостійно могла вставати та ходити на милицях, вона забажала повернутися в рідний дім, бо вже дуже нудьгувала за своїм господарством.

Коли ми поверталися в село після тривалої відсутності, тітка аж розплакалася, коли побачила, що за період її відсутності будинок не занепав, а залишився в хорошому стані, адже, крім догляду за матір’ю, ми ще й за будинком слідкували.

Коли я їздила до тітчиного дому, то ніколи не зустрічала Анжелу. Валентина Андріївна завжди була одна, тому останнім часом почала більш привітно ставитись до нашої сім’ї.

Одного дня я з чоловіком приїхала навідати тітку. Він допоміг їй вийти на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. Останні кроки давалися їй з великими зусиллями, тому чоловік взяв її на руки та доніс до лавки. Цю картину побачила Анжела, яка перший раз за півроку навідала свою матір.

Коли я порядкувала в садку біля сусідського тину, молода жінка підійшла до мене й задала дуже неприємне питання:

– Не розумію я тебе, Сонько. Чому ти возишся з цією старою? Ще й чоловіка з собою притягла. Вона ж тобі ніхто, і ти їй нічого не винна. Нехай ті її байстрюки няньчаться з нею.

– Жаль мені тебе, Анжело. Нічого ти не розумієш в цьому житті. – тільки й змогла сказати я.

Час ішов. Валентина Андріївна все частіше поглядала до сусідського двору, адже тут завжди був веселий гамір, особливо у вихідні дні. Вона навіть почала приймати наші запрошення на вечерю.

За розмовою сусідка була веселою, а тільки-но наближався час, щоб іти додому, вогник в її очах згасав.

Одного літнього ранку тітка все виглядала свою сусідку, але та не виходила. Коли вона без запрошення пішла до неї в дім, то знайшла Валентину Андріївну в ліжку. Жінка ніяк не могла підвестися. Вона давно жалілася на радикуліт, а тут уже і встати не змогла. Валентина Андріївна вже зателефонувала до Анжели, тому дочка скоро про неї попіклується.

Тітка не стала чекати тієї вертихвістки, тому, як подруга, навідувала її зі сніданком, обідом і вечерею ще декілька днів. Місцева лікарка приходила до неї з лікувальними процедурами. Так би мати й померла з голоду з такою дочкою.

Анжела приїхала аж на третій день з лікарем, який сказав, що її хвороба прогресує. За жінкою потрібен догляд. За прогнозами, мінімум півроку Валентина Андріївна не зможе ходити.

Наступного дня, коли ми невеличкою компанією снідали в альтанці, Валентині Андріївні привезли коляску для зручного пересування. Коли до тітки зателефонувала Валентина Андріївна і попросила прийти, щоб попрощатися, ми думали, що дочка забирає її до себе.

Виявляється, Анжела домовилася прилаштувати матір до спеціального центру по догляду за людьми похилого віку. Наступного дня вони повинні їхати. Валентина Андріївна дуже змарніла за ці декілька днів, коли приїхала дочка. Мабуть, весь цей час Анжела переконувала матір, що так буде краще.

Найстарша тітчина дочка Аня пішла до Анжели з пропозицією залишити матір вдома, а приглядати за нею буде тітка і ми, коли будемо тут. Відповідь вразила нас усіх:

– Ще чого? Не залишу я свою матір аби-з-ким. Там за нею наглядатимуть краще, ніж ви. Що ви своєю бідністю можете їй дати. Я не збираюся носити її на руках, адже є люди, які можуть робити це за гроші. Я можу собі це дозволити.

Коли Валентина Андріївна випадково почула таку відповідь дочки, то зблідла ще дужче. Наступного дня жінку повантажили в авто, та й повезли в чужі краї.

Півроку до сусідської садиби ніхто не приїжджав. Коли тітка побачила багато чужих людей на подвір’ї Валентини Андріївни, то відразу ж пішла розбиратися, бо подумала, що хтось помилився адресою. Серед тих людей тітка упізнала Анжелу.

– Анжелочко, ти, мабуть, будеш прибирати, щоб привезти сюди маму?

– Та яку маму? Померла вона ще три місяці тому. Покупців знайшла на цю халупку. Буду продавати. Так що у вас тепер будуть нові сусіди. – різко відчеканила молода жінка.

Ми досить часто обговорюємо тему дитячого виховання за сімейними обідами чи вечерями. Історія Валентини Андріївни має досить повчальний характер, тому ми, діти, виховані майже без грошей, але в любові, намагаємося передати цю любов уже своїм дітям.

Ось така вдячність буває за турботу. Не дарма говорить народне прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш».