«Та вона собі життя тут руйнує! Жодна мама б не дозволила своїй дитині тут допомагати!», або Про те, як школярка стала волонтеркою у Будинку Малюка!

Я нічого не говорила мамі про своє волонтерство у Будинку Малютки. Знала точно, що вона заборонила б, тому вирішила, що краще говоритиму їй, що гуляю з друзями або роблю з подругою уроки.

Не можна й сказати, що я їй брехала, бо мої друзі дійсно завжди були поруч. Вони також там волонтерили, тому що скільки б нас там не було – допомагати їм потрібна завжди. І я б хотіла, щоб мама також брала у цьому участь, проте боюсь вона мене не зрозуміє, або мені заборонить допомагати, спираючись на те, що я даремно витрачаю час.

Варто відзначити, що історія ця сталась зі мною ще до розпаду СРСР, тому там діяли зовсім інші правила й нормальним вважалось те, що діти 5 років могли самі йти додому з дитячого садка, чи що старшокласники відпрацьовують у таборах без потрібної освіти. У нас було інше виховання, радянське.

У ті часи наші діти спокійно попадали в іноземні сім’ї, не дивлячись особливо на документи. Діти з 6 років вчилися розважати себе самі, готувати їсти та виконувати домашнє завдання без перевірки батьків.

Тоді тільки з’явилась платна форма навчання, тому готуватися до вступу у ВНЗ я почала ще з середньої школи. Кожного тижня ми розмовляли про мій вступ й обговорювали те, чи достатньо у мене знань. Тоді не вважалось модним пити пиво чи курити за гаражами й підлітки розважалися інакше. Власне, у Дім Малюка ми пішли з цікавості й тепер проводимо там майже кожен день.

Здебільшого, я дивилась за дітьми й була нянечкою. У моїй невеличкій групі були двійнята, до яких я по-особливому «прикипіла». Зранку прокидалась з думкою про те, що нарешті побачу їх і засинала з такою ж. Вони також звикли до мене, тому працівниці постійно просили приходити мене перед обідом, щоб дівчатка добре поїли, бо без мене у них і настрій псувався, і апетит зникав.

Був випадок, коли мою маму, вона хірург, викликали терміново на операцію, і вона наказала мені сидіти дома й нікуди не йти. А я й не думала її слухатися, бо своїх двійнят другий день уже не бачила і шалено за ними скучила.

Виявилось, що вони двоє гралися під одною зі старих будівель Дому Малюка, і на них впали його шматки. У лікарню їх відвезли ще зранку. Мені дали адресу цієї лікарні, і я відразу його впізнала, бо саме там працювала моя мама.

Мами, як і мене, вдома не було до ранку, тому вона б не дізналась, як я зранечку побігла у її лікарню і для чого. Там знайома медсестра допомогла мені знайти їхню палату, і я вже сиділа розповідала казки малюкам та гладила їх, як ззаду почувся кашель.

– Я спостерігаю за тобою вже кілька хвилин. Я рада, що ти ростеш людиною, але про те, що ти рідній мамі не довіряєш…. Ми про це ще поговоримо.

Ввечері ми довго з мамою говорили. У нас була складна розмова, але саме вона стала причиною мого щастя!

Через місяць малюки потрапили у мій дім, як брат і сестра! Насправді до моменту написання цієї історії вони вже двоє працюють. І двоє лікарі, уявіть собі! Хоч хтось мав «успадкувати» мамин талант!

Про всиновлення вони дізналися, коли були у школі. Це була важка й довга розмова на кухні, але після неї ми всі стали тільки ріднішими…