«Так тобі вже 36, куди тобі самотній з дитиною переїжджати?»

Я впевнено вирішила, що мені потрібно переїхати до столиці, щоб забезпечити дитині гідне майбутнє. Перш за все, треба відзначити, що з чоловіком я розвелась рік тому, й тепер жити на мою одну зарплату у нашому маленькому містечку стало вкрай важко. А знайти тут щось краще майже нереально, бо всі намагаються пропхнути своїх родичів та знайомих.

Звичайно, я обдумувала те, що у Києві таких, як я, і не перелічиш, проте у мене з’явиться шанс реалізувати себе та свої бажання, і він буде значно більшим, ніж у цьому провінційному місті. Здебільшого всі мої знайомі однолітки ще у молодому віці поїхали туди шукати перспективи, то чому я не можу?

Звичайно, мене та їх розділяє вік та наявність дитини, але й у мене є шанс знайти хорошу роботу, де я зможу показати себе, як професіонал і рости! Звичайно, я не відразу отримаю «місце під сонцем», але я зможу за нього поборотися!

Я вже накопичила грошей на першу оренду квартири. Залишилося дозбирати на життя там близько місяця, щоб було на що жити, доки я буду шукати роботу. Звичайно, перший час я буду готова працювати будь-де, аби платили, але при цьому шукатиму комфортніше та перспективніше місце за спеціальністю.

Я вирішила, що прийшов час поділитися моїм планом з друзями та рідними людьми. Я очікувала, що вони зрадіють тому, як я хочу рости та розвиватися заради дитини, але вони почали всі, як один, відмовляти мене від мого плану. Вони твердо переконані, що така вигадка закінчиться провалом, тим паче «у твоєму-то віці!».

Вони переконують мене, що ніхто там не чекатиме на мене й нічого не принесуть на блюдечку, бо там таких, як я, ще вагон, але вони молодші та не мають дітей, тому перевагу надаватимуть саме їм.

Після розмови з ними я опинилась на справжньому роздоріжжі: невже вони праві й з моїх планів нічого не вийде, чи вони просто не хочуть повірити у те, що я можу зробити те, що не змогли вони?

Я навіть не знаю тепер, чи варто їм ще щось розповідати про свої майбутні плани, щоб знову не потрапити під «хвилю осуду та нерозуміння». Я щиро не вірю, що у моєму віці з моїми знаннями та уміннями у столиці не знайдеться хорошої роботи, чи я таки занадто самовпевнена?