«Так ти не любиш сина» – промовив чоловік. А хіба я маю любити його сина, якщо він не мій?!

Коли я виходила заміж, то і й мене, і у чоловіка був син від першого шлюбу. Тому ми живемо великою дружною сім’єю з двома синами. З чоловіком я розлучилась через численні зради, а чоловікової дружини не стало ще коли малюку було 2 роки.

Жили ми, як справжня сім’я, тому коли син чоловіка підійшов до мене з проханням називати мене мамою, а не мачухою, то я ні краплі не здивувалась й погодилась.

Одного вечора, він до мене підійшов й розповів, що напакостив у школі й тепер батька викликають до директора. Я його трохи посварила, що даремно він себе так погано поводить, а замість того, щоб дослухатися до мене, того ж вечора він поскаржився на мене чоловікові й після цих скарг на мене очікувала серйозна розмова…

– Ти не любиш мого сина! – з претензією мовив він.

– А хіба я повинна любити не свого сина, з яким тільки рік знайома? Я його люблю по-своєму, не як сина. Дуже добре ставлюсь й намагаюсь йому давати все те саме, що і власному синові й виховувати так само. Якщо хтось з них накапостив, то насварю, якщо зробив щось хороше – похвалю – спокійно відповіла я.

Тоді я знову нагадала чоловікові, що й до мого сина він особливою любов’ю не страждає. Звичайно, він добрий з ним і не потурає йому ні у чому, але ж сильної батьківської любові там також не має. Ми ще довго говорили на цю тему, а потім прийняли рішення, що залишимо все так, як було раніше.

От знаєте, впевнена, що хтось з коментаторів напише, що «чужих дітей не буває», «одружилась, то люби, як свого», але хіба я дійсно повинна це робити тільки від відчуття боргу? Я люблю його сина і він близька мені людина, але рідніше мого сина, він точно мені не стане.

Я відношусь до двох хлопчиків абсолютно однаково й з чоловіком у нас все прекрасно та добре, тому не розумію, чому він до мене того вечора так причепився, що я повинна любити його сина.

Ви як думаєте?