⁃ Так ти все життя жила на маминих плечах! Вона тобі все на блюдечку приносила! – говорила сестра: — Вона ж тобі до останнього допомагала, і їсти готувала, і дітей глядiла. Тоді навіть у дeкрет не довелось йти, а все завдяки мамі! А зараз ти хочеш її noзбyтися!

Сусідка довго щось говорила. Було видно, що дуже cтypбована і не може наважитися щось мені повідомити, я її не підганяла, дала час, а потім вона почала плakaти й промовила: «Лідо, ти головне тpимайся, але твоєї мами…. Немає більше!».

В один момент все життя навколо перестало існувати. Я навіть припинила відчувати лавочку, на якій весь цей час сиділа та бачити сусідку перед собою. Я опинилась у якомусь мареві й не могла нічого ні промовити, ні подумати. Мене окутала повна порожнеча.

Через кілька хвилин уже говорила з сином.

⁃ Матусю, я навіть якщо зараз з Польщі виїду, то не встигну туди, Олег сам у стаціонарі. Я й не знаю, чи ти встигнеш, бо думаю, що ні! – говорив син і тільки зараз я зрозуміла, що нас розділяло добрих 12 годин дороги.

Моя матуся…. Вона завжди була доброю та лагідною до мене, рідко сварилася і любила хвалити. Лише потім, коли їй вже стукнуло за 80, почалися старечі «закидони», спочатку вона постійно була незадоволена, потім почала звинувачувати нас, що ми хочемо її зі світу зжити, слідкувала за ними, речі наші викидала з квартири. Я б могла це стерпіти, як-не-як вона моя мама, але чоловік та сини більше не могли так жити, вони починали божеволіти поруч з нею.

Останньою краплею для них стало десять гривень. Я тоді пізно повернулась додому, у квартирі був повний безлад, посеред нього самотньо сиділа мама і звинувачувала мене у тому, що мій чоловік та сини крадії, бо у неї з гаманця зникло 10 гривень, і вона їх шукала. У мене не було слів. Я навіть не думала, що жінка літнього віку може влаштувати такий бешкет. Почала телефонувати чоловіку, він сказав, що більше так не може, вони з синами поки поживуть на квартирі його батьків, яка весь цей час пустувала. Я розуміла його, тому сваритися не стала.

Вирішила телефонувати сестрі й у неї шукати підтримки. Намагалась їй пояснити всю ситуацію, у якій опинилися, і просила маму забрати до себе хоч на тиждень, щоб ми всі змогли спокійно відпочити, бо наші нервові системи просто вже здавалися.

⁃ Так ти все життя жила на маминих плечах! Вона тобі все на блюдечку приносила! – говорила сестра: — Вона ж тобі до останнього допомагала, і їсти готувала, і дітей гляділа. Тоді навіть у декрет не довелось йти, а все завдяки мамі! А зараз ти хочеш її позбутися!

– Я знаю, що ти задумала. Думаєш, що на чужині вона довго не витримає. Звісно, тут вона свій спочинок і знайде. Я заберу її, хай краще зі мною буде, ніж ти її у якийсь притулок здаси! Але пам‘ятай, що після цього ти перестанеш бути моєю сестрою!

Наступні два роки ми з сестрою не обмінялися жодним словом. Про те, як у них справи, я дізнавалась лише від сусідки, яка й досі товаришувала з нею. За цей час не стало мого чоловіка, а сини почали жити своїм життям. Я залишилась одна, намагалась зв‘язатися з сестрою, але вона від мене слухавки не брала. І от сьогодні я дізналась, що мами не стало. Все це через недугу, тому ховати її будуть швидко, а сусідці вона про це повідомила пізно, я думаю, що навмисно, тому я навіть не встигну доїхати, щоб востаннє попрощатися з матінкою.

Ось так в один момент я втратила шанс попросити у неї вибачення за те, що вирішила відправити її до сестри й так позбутися. Чи знайду я коли-небудь прощення хоча б для себе, щоб більше не картатися за те, що так і не поговорила з нею, так і не попрощалась…