Ввечері ранньою весною я поверталась додому й почула дитячий крик. Підійшовши ближче, зрозуміла, що кричали діти з мого будинку. Я вже їх не вперше тут бачила у все тих же легких куртках, хоча й надворі було ще нетепло, і вітер пробирав аж до кісточок.
– Привіт, що знову тато спить? – запитала я, намагаючись заспокоїти дітей посмішкою.
Олег, так звали старшого хлопчика, який навчався вже у школі, кивнув на знак згоди. А молодший чотирирічний Саша лише стирав сльози з щічок.
– Давайте тоді ви у мене погрієтесь, ми повечеряємо, а вже пізніше ми спробуємо ще раз достукатися до вашого тата.
Діти радо погодилися на мою пропозицію, бо вони вже не вперше залишаються у мене на кілька годин, доки їхній тато «спить» після чергової гулянки. Дітей він виганяє з дому зі своєю співмешканкою, ще гіршою алк0голічк0ю. Звичайно, в однокімнатній квартирі місця їм мало.
Одного разу достукатися нам до них не вдалось, тому ночували вони у мене. Окрім мене, з Олегом та Сашком був знайомий весь під’їзд, бо у кого вони тільки не пересиджували «кілька годин», чекаючи, доки батько проснеться. Ми вже навіть почали думати про те, щоб написати на нього колективну скаргу в соціальну службу, бо ще, коли гуляють літом, то не страшно, але ж у таку погоду й лихо може якесь статися.
Того разу ми теж не змогли до нього достукатися, тому діти лишилися у мене ночували. Зранку, перед роботою, ми знову прийшли стукати йому у двері, але ніхто не відгукувався, я запідозрила щось погане й негайно викликала поліцію. Ті швиденько виломили двері й знайшли там цю «парочку». Були вони ще живі, лікар тихенько на вухо мені прошептав, що це передоз. Приїхала швидка допомога і забрала їх.
З роботи я відпросилась на кілька днів, щоб посидіти з дітьми. Я не знала, що буде з ними далі, бо лікар сказав, що пара навряд зможеш вижити.
Весь наступний день ми провели у поліції, розповідаючи, як все відбувалось і що могло стати причиною такого стану пари, мов перевіряли, чи не «отруїли» їх.
– Тітонько Ольго, а то правда, що коли тата не стане нас заберуть у дитячий будинок? – запитав Олег, ледь стримуючи сльози.
– Я не хочу у дитячий будинок! Ми по телевізору бачили, як там погано! Не віддавайте нас туди! – почав плакати Сашко й міцно обіймати мене.
Я не знала, що відповісти цим бідним та нещасним дітям. Я не знала, чи зможу їх двох утримувати, чоловік давно мене покинув і тільки недавно я змогла вдихнути на повні груди, бо син роботу знайшов. Та й дівчина у нього є, женитися планують, мабуть, потрібно буде допомагати з весіллям та купівлею житла.
Незабаром до нас навідався соціальний працівник, який повідомив дітям, що їхнього тата більше немає. Вони прийняли це стійко, бо вже встигли змиритися. Тоді я залишилася з працівником наодинці й розповіла про свої переживання.
– Ольго Володимирівно, зараз на дітей дають допомогу, тим паче у вас не має другого годувальника. Я думаю, що наша держава не стоятиме осторонь, бачачи, яку добру справу ви робите.
Я вирішила порадитися з сином, соціальний працівник одобрив таку думку.
– Мамо, я думаю, що тут ти повинна сама зробити вибір. Але скажу тобі чесно, як людина, що жила з тобою 18 років, якщо ти цього не зробиш, то картатимеш себе до кінця життя. А там і недалеко до проблем з нервами та тиском, а мені потрібна здорова мама!
– Ох, як ти закрутив! Тоді чекаю тебе на знайомство з двома братиками!
Олег та Сашко тепер живуть зі мною. Вони дуже слухняні й розумні діти, тому з ними проблем не виникає, як і з фінансами, соціальний працівник мав рацію. До того ж вони прикрашають моє життя, поруч з ними я відчуваю, як помолоділа й знайшла нові життєві сили.
