ЖИТТЯЦІКАВО

Сьогодні моєму синові вручили медаль. Моє материнське серце розривається від щастя.

Мій Івасик з дитинства був дуже хв0p 0бливий. Він постійно підхоплював застуди на додачу до того, що мав багато інших проблем. До його першого класу ми були постійні гості у міській дитячій лікарні.

Та й при пологах лікарі потягнули його за ніжку, і у нас були ще й з ними проблеми. Майже рік Івасик проходив у лікувальних стременцях, як навчився ходити. Потім було багато реабілітологів, лікарів та масажистів.

Нам сказали, що син буде кривати. А ми з чоловіком вперто в це не вірили і докладали усіх зусиль, щоб наша дитина жила повноцінним життям. Не відчувала себе якоюсь не такою в порівнянні з однолітками.

Реклама

Івасик ріс дуже активним хлопчиком. Ми його віддавали на усі секції і гуртки, які тільки були. Син обирав те, що йому подобається.

Малює він прекрасно. Та й не дивно, адже мій свекор – художник. Гени таки дали про себе знати. От тільки художня школа Івасика не надто зацікавила.

Йому подобався футбол, як і всім хлопцям. То ж ми і не заперечували з чоловіком. Та з часом захоплення футболом переросло у біг. Син багато тренувався. Бігав десятки кілометрів вранці та ввечері.

І ось результат не заставив себе чекати. Тренер відправляв нашого сина на різні олімпіади і змагання. Спочатку у нас не було жодних призових місць. Але Івасик не здавався. Він бігав все більше і більше.

У сьомому класі ми отримали перший заохочувальний приз. А сьогодні мій син отримав медаль. Медаль за перше місце на змаганнях. Так, це лише обласні змагання, але також не поганий рівень.

І це попри те, що нам всі лікарі як один твердили, що наша дитина буде шкутильгати. А воно он як. Тут і наша з чоловіком впертість свою роль відіграли. Ми не змирилися з цим і побороли.

А про синову наснагу і віру в себе я взагалі мовчу. Він в нас все встигає. І займається спортом, і вчиться дуже добре, та й по дому мені допомагає при потребі.

Знаєте, для мами перемога її дитини – це наче справжнє олімпійське золото. Це найвища нагорода, яка тільки може бути.

Коли оголошували переможців, я наче знала, що першим буде мій Івась. Мені защемило в серці, на обличчі з’явилася посмішка, а з очей рікою покотилися сльози.

Основне ніколи не сумніватися, навіть на секунду, у своїх силах, а тим паче у силах власних дітей. Та й діагнози лікарів тут не грають вирішальну роль.

Віра, безмежна віра – ось що справді є нашою опорою. Просто материнське серце все відчуває і все знає. Та й я думаю, що і на власному прикладі всі це помічали.

 

Реклама

Також цiкаво:

Close