Тітка виставила мені рахунок за те, що після cмepтi батьків вона 13 років мене годувала та одягала. Як можна бути такими цинічними

Нещодавно я відсвяткувала своє 30-річчя. На ювілеї були тільки найрідніші – чоловік і троє наших діточок. Багато хто дорікає нам, що в наш час – це велика розкіш мати стільки дітей. У своєму дитинстві я майже не знала материнської любові, тому свою малечу виховую з великою радістю.

Ще в 5 років я залишилася круглою сиротою. Мої батьки разом із маленьким братиком загинули в автокатастрофі. Я дуже сумувала за ними, моє дитяче серце ніяк не могло змиритися з такою втратою. З родичів у мене залишилась тільки тітка, мамина рідна сестра. Вона зі своєю сім’єю переїхала жити в наш дім, бо тут було більше місця і район престижний.

Крім мене, в сім’ї було ще двоє дітей – Артур і Каріна. Саме їм і діставалася вся любов. Я ж виконувала в домі роль прибиральниці. Все дитинство я терпіла приниження не тільки від старших членів сім’ї, але і від брата та сестри.

Коли Каріна ходила по різноманітних гуртках, я мала список справ по дому. З 10 років я навіть самостійно ходила до магазину та тягла величезну сумку з покупками через весь квартал.

У класі в мене також не було друзів, адже після школи я зобов’язана була йти додому. Тітка переживала, щоб я не зв’язалася з поганою компанією. Натомість сестра з братом могли гуляти з однолітками майже до заходу сонця. Тільки на вихідних, коли я виконувала всю хатню роботу, я теж могла погуляти на вулиці.

Ще в дитинстві я зрозуміла, що допомогу можу чекати тільки від себе, тому у школі навчалася добре. Відмінницею я ніколи не була, але й не пасла задніх. З моїм прохідним балом я змогла вступити до технікуму вже після 9 класу.

Мені, як сироті, дісталося місце з державним фінансуванням. Поселилася я в гуртожитку та влаштувалася прибиральницею в цьому ж навчальному закладі. Удень я навчалася в аудиторіях, а увечері мила в них підлогу.

Мої названі батьки зовсім не турбувалися про те, як я живу. Навіть на дні народження я не отримувала від них лагідного слова. У мене з’явився кавалер, з яким ми будували спільні плани на майбутнє. Він, як і я, був обділений батьківською любов’ю. Оскільки його батьки постійно пиячили, вихованням хлопця займалася бабуся. Вона зуміла виховати доброго і чуйного парубка.

Настав день мого повноліття. Тітка, на диво, зателефонувала та говорила улесливими словами. Я не відразу зрозуміла, в чому справа. Оскільки це особливий день у моєму житті, вони запропонували мені прийти на вечерю та провести вечір у родинному колі. Я навіть відразу повірила у щирість тітчиних слів. Але люди не змінюються.

На вечерю я прийшла не сама, а зі своїм Антоном. Вирішила познайомити його зі своєю родиною. Я навіть не уявляла наскільки цинічними виявляться мої «родичі».

– Анюточко, – почала так солодко тітка. – Ми раніше не говорили тобі, що у заповіті твоїх батьків зазначалося, що в день твого повноліття повинен перейти у твою власність цей будинок та вклад в банку. Ми стільки років турбувалися про тебе, тому ти зобов’язана цей дім подарувати нам. У тебе ж є ще вклад, та й твій кавалер повинен забезпечити тебе житлом. Ми можемо вже завтра піти до нотаріуса та все оформити нотаріально. Я вже про все домовилась.

В той момент я була готова розірвати моїх названих батьків разом з їхніми дітками на маленькі шматочки. Я стільки років у власному будинку терпіла знущання від людей, які не подарували мені ні краплини любові. А тепер я ще щось їм повинна дарувати? Нізащо!

Я не стала влаштовувати істерику, а просто повідомила, що маю намір жити у своєму власному будинку, тому вони повинні звільнити його протягом тижня. Мене зовсім не цікавило, де вони будуть жити. У мене до них немає ні каплі жалю.

Коли через тиждень я переїхала у свій будинок, до мене прийшла тітка та виставила рахунок за утримання мене протягом цих років. Я не стала сперечатись, бо розуміла, що вони не дадуть мені спокою. Тепер я могла собі дозволити відкупитись від надокучливих родичів і повідомила їм, що більше ніколи не хочу їх бачити у своєму житті.

Можливо колись я зможу їх пробачити, але зараз не відчуваю до них ніякого жалю.