Катерині було тридцять три роки. Заміжньою вона не була, діток не народила собі. Шукала себе та сенс свого життя. Якось так склалася доля.
Працювала Катерина у місцевому ресторані, що знаходився поруч з її будинком. Якось прийшла на роботу, почала готуватися до відкриття закладу. Треба було перевірити, що все чисто та охайно було. Вона ж тут виконувала обов’язки заступника директора.
Відчиняла двері ресторану і почула за спиною дитячий голос:
– А моя мама працювала у хлібному кіоску.
Катерина обернулася і побачила хлопчика років семи. Він був у бідній обтріпаній одежині.
– А чи не знайдеться у Вас, тітонько, декілька шматочків хліба? Для мене і для сестрички? – продовжував він.
– Так, звичайно. Заходь, я тебе зараз пригощу чимось. Як тебе зовуть?
– Микитка…
Жінка посадила хлопчика за стіл та принесла йому картоплю з рибою.
– Їж. А хліб я тобі наготую. А де твої батьки? – запитала Катерина, доки хлопчина жадібно наминав сніданок.
– Вони п0мерли. Залишилися лише бабуся та сестричка. Але бабуся не розмовляє. Лежить вже декілька днів. – відповів він. – А можна я не все доїм? Я заверну у пакет, щоб сестричка та бабуся поїли.
Катерина вирішила піти з Микиткою, перевірити, що робиться у нього вдома, як сестричка, і чому лежить бабуся.
Коли вони зайшли в будинок, Катерина побачила, що маленька півторарічна дівчинка повзає по підлозі, а старенька жіночка лежить у ліжку і не рухається. Викликала швидку допомогу. Поки бабуся лежала у лікарні, Катерина забрала дітей до себе. На роботі взяла відпустку за свій рахунок.
Через декілька днів з лікарні зателефонували і повідомили, що бабуся п0мерла. Органи опіки почали оформлювати дітей у дитячий будинок.
Катерина не могла дозволити, щоб такі хороші діти потрапили до сиротинця. Вона вже й звикла до них. Тому без сумнівів вирішила взяти Микитку та маленьку Оленку під свою опіку.
Минув рік. Зараз Катерина – не самотня жінка, а мама двох чудових діток. А раніше вона й подумати не могла, що її життя може так зміниться!
