ЖИТТЯ

– Тітонько, а вас не має булки хліба? Я їсти хочу

Зараз Марині 37 років, у неї звичайне середньостатистичне життя незаміжньої жінки з сином. У шлюбі вона ніколи не була, тому й не знає, як може бути інакше. Постійно щось пробує, шукає, бо відчуває себе нещасною, не має сенсу життя.

Щоранку вона прокидалася лише з думками про сон, йти на роботу не хотілось, але вона мусила, на щось жити потрібно. Вона вже кілька тижнів працювала офіціанткою у місцевому кафе. Робота починалась з 6 ранку, адже потрібно було протерти столи та все підготуватися до приходу перших гостей на сніданок.

Кафе знаходилось у місті, а вона жила від нього за кілька десятків кілометрів, тому їй доводилось їхати ще годину до роботи, прокидалась вона о пів на 5 ранку. Та ще й автобуси не завжди вчасно прибували у місто, тому доводило виходити на ранішні, щоб бути впевненим, що не втратиш цю роботу.

Реклама

О 6.30 дівчина вже протерла половину стільців і ходила між столами, наспівуючи улюблену мелодію.

– У мене мама так само гарно до себе співала! – промовив дитячий голос так близько, що дівчина аж стрепенулась. Зазвичай так рано на літній терасі та й у місті нікого не було. Перед нею стояла усміхнена 5-6 річна дівчинка.

– Ти що тут робиш? Де твоя мама? Батьки?

– Та я просто прогулятися… Тітонько, а у вас не знайдеться для мене шматочків хліба? Я обіцяла брату сьогодні добути… – говорила вона, опустивши голову, було зрозуміло, що голодна вона не перший день.

– Все є, я зараз з кухні тобі щось принесу, присядь доки, а де твій брат?

– Вдома, він бабусю глядить, доки я тут.

Жінка не хотіла мучити маленьку дівчинку допитами, але та сама з радістю почала оповідати історію свого життя. Батьків не стало давно, а недавно бабуся захворіла, от вони її й глядять, бояться, щоб нічого не трапилось, адже їх тоді у дитячий будинок відправлять. Марина оглядала дівчинку з ніг до голови і їй хотілось плакати від почутого.

– Ви не бійтесь, я не буду сюди постійно приходити, ви мене хлібом пригостіть, і я додому піду.

– Зачекай мене тут, я все візьму і піду разом з тобою.

Марина швиденько попросила у колеги замінити її пів годинки та побігла з дівчинкою додому.

Там на неї очікувала жахлива картина. В однокімнатній квартирі на ліжку лежала старенька, яка навіть не помітила приходу незнайомки, була не в собі, а на землі сидів півторарічний хлопчик та грався старою машинкою

Марина швидко викликала швидку допомогу. Побачивши бабусю, вони невтішно мотали головами. З лікарями вона домовилась, що дітей поки забере до себе. Відразу відправилась у кафе, відпросилась на кілька годин, там її всі зрозуміли та поїхала додому, де тільки збирався до школи її 14-річний син.

Сказати, що він був здивований, побачивши маму та двох незнайомих дітей, то нічого не сказати. Але вона сину все пояснила, і він підтримав її, що покидати їх у такому становищі неможливо.

Син залишився сидіти з новими друзями, а мама знову поспішила на роботу. Між ними завжди панували довірливі стосунки, вони не сперечалися, допомагали один одному.

Через тиждень лікарі повідомили невтішну новину. Бабусі дітей не стало, тепер їх заберуть у дитячий будинок. Марина не могла з цим змиритися. Маленькі слухняні та добрі дітки вже стали їй за цей час рідними, вона зовсім не хотіла, щоб вони знайомилися з жорстокими правилами дитячого будинку, як колись вона.

Вона довгий час бігала по різних інстанціях, аби назбирати всі документи, щоб стати опікуном для двох дітей. Одна з подруг навіть допомогла їй знайти кращу роботу з вищою платнею, аби всі умови були виконані.

– Тепер я розумію, чому ти там офіціанткою працювала, – казала подруга, кивавши головою на двох дітей, які гралися.

– Ох, я навіть і подумати не могла, що мій довговічний план так швидко здійсниться!

Відтепер Марині доведеться ще більше працювати та старатися, але вона впевнена, що це того вартує, адже їй є для кого старатися та ставати сильною.

Реклама

Також цiкаво:

Close