Почула я у свій бік, коли сиділа у вуличному кафе та їла сніданок. Я ставлюся до «попрошайок» досить скептично, але те, що просила у мене дитина років шести, та ще й хліба, а не грошей, змусило мене пошкодувати його.
– Можливо, ти б сирників з’їв? Я тобі зараз замовлю!
– З радістю, але можна я один чи два з собою візьму?
– Звісно, вони твої!
Доки ми з хлопчиком чекали його сирники та йогурт я вирішила розпитати, що саме змусило його просити їсти.
– А твої батьки десь тут? Чи ти з ким тут гуляєш?
– Гуляю сам, живу з прадідусем та меншою сестрою. Дід Євген уже зовсім старенький, тому заробляти грошей не може, а пенсія така маленька, що ні на що не вистачає, тому я і вирішив допомогти й добути нам трохи їсти.
– А де ж твоя мама та тато? – запитала я й одночасно принесли велику тарілку сирників, які хлопчик почав наминати з надзвичайною швидкістю.
– Ну, татка я ніколи не знав, а мама кудись пішла й не повернулась після того, як моя сестра Оленка народилась. Прадідусь не хоче нам розповідати, де вони, а я не хочу ого засмучувати, тому й не допитуюсь.
– А ти у школу ходиш?
– Маю піти цього року, якщо дід Євген знайде моє свідоцтво про народження, він боїться, що його мама з собою десь забрала, але це не страшно, от в Оленки його й не було, бо мама її дома народила, дідусь старався, щоб я нічого не бачив, але я чув крики.
Я й не знала, що сказати після всього, що мені повідомив хлопчик, й лише змогла запропонувати пройтися з ним й провести додому його й купити щось поїсти його сім’ї. Ми зайшли у найближчий продуктовий й купили чималий пакет продуктів, а тоді хлопчик повів мене у гаражі. Я ще кілька разів перепитувала, чи не помилився він з дорогою, але він заперечував. Виявилось, що живуть вони у напіврозваленому гаражі.
На самотньому ліжку лежав дідусь. Йому було років 80, і він був геть зморений, я попитала про його самопочуття, і він попросив приглянути за онуками, бо, мабуть, його покладуть у лікарню. Я погодилась і викликала швидку. Доки ми чекали її приїзду, за горою сміття я знайшла дворічну Оленку, що гралась лахміттям й перелазила з однією коробки в іншу.
Коли дідуся Євгена вже забрали і я почала збирати дітей до себе, то звернула увагу на те, у який жахливих умовах їм доводилось жити. Не можна й уявити, щоб діти жили там, де наскільки брудно й бідно.
Скажу чесно, що не хотіла всиновлювати цих дітей, але якось так вони мені припали до душі, та й моя тринадцятирічна донька до них швидко прикіпила і просила залишити, то й вирішила, що можна взяти над ними опіку. Звичайно, це досить складно, бо з чоловіком ми маємо розлучатися, не так давно ми розійшлися, без скандалів та сварок, тому я вирішила понадіятися на його допомогу.
Він не підвів мене й зіграв роль хорошого чоловіка. Незабаром з лікарні повернувся й прадідусь, якого ми теж прийняли у свою родину. Йому стало краще і зараз він нам допомагає виховувати двох бешкетників.