То шукайте собі няньку, як не можете впоратися з дитиною! А я не повинна постійно сидіти з онуком – це обов’язок батьків, народили – значить виховуйте!

У мене чудові діти, і я щаслива, що три роки тому стала бабусею, та нещодавно наші стосунки з сином зіпсувалися. Але я рада, що відстояла свою думку.

Уперше я вийшла заміж у 17 років, ледве встигла закінчити школу. Завагітніла, ось і довелося одружуватися зі шкільним товаришем. Ми були «зелені» й нічого не розуміли ні про подружнє життя, ні про виховання дітей. Та вже тоді я була досить відповідальною та серйозною, тому коли мама заявила, що дитина – це повністю моя відповідальність, і допомагати вона мені не збирається, я не нарікала.

Мама мене також виховувала сама, тож я була впевнена, що справлюся. Пологи, звичайно, розставили всі крапки над і. Та далі почався ще складніший період. Дитина була неспокійною. Син весь час плакав, уночі ми спали погано. Чоловік пішов до армії, я жила з мамою. Вона, як і попередила, мені не допомагала, до того ж вся хатня робота була на мені. Та я не дорікала їй. У мене якось виходило і за дитиною слідкувати, і за домом.

Згодом, коли повернувся чоловік, стало не краще, а гірше. Він не бував удома, і ми зрозуміли, що зовсім різні люди. Розійшлися ми по-доброму, я не тримала на нього зла. Скоро познайомилася з Олегом, і вже через декілька місяців я знала, що це моя доля. Ми почали зустрічатися, а потім одружилися. Син почав називати Олега татом, та й чоловік до нього ставився, як до рідного.

Зараз мені вже 55 років. У мене чудова родина, дорослі діти, а три роки тому я вперше стала бабусею. Старший син з дружиною почали жити окремо ще коли зустрічалися, тож я часто брала онука до себе, щоб вони могли відпочити чи просто побути вдвох. Та останнім часом це перестало переходити всі межі. Онук у мене просто жив, і іноді бачився з мамою та татом.

Черговий раз я не витримала й висказала сину все, що думаю:

– То шукайте собі няньку, як не можете впоратися з дитиною! А я не повинна постійно сидіти з онуком – це обов’язок батьків, народили – значить виховуйте! – вирвалися з мене різкі слова.

Я поставила ультиматум, що більше не буду з онуком удень та вночі, а буду його забирати тільки, коли матиму вільний час та сили. Якщо вони не можуть впоратися з дитиною, то хай наймають помічницю чи віддають онука до дитячого садочку.

Можливо, я була занадто різкою, та не жалію, що все висказала. Мені вже не 20 років і сили не ті. Та й вже не можу бути такою енергійною, щоб встигати за онуком. Я не відмовляюся допомагати, як і всі люблячі бабусі, та виховувати онука я не зобов’язана, для цього в нього є мама і тато.

А ви згодні з такою позицією?