Треба було тоді послухати маму, можливо зараз мала би щастя у житті – все частіше думала я цілими днями.
У вісімнадцять років я завагітніла. Мій хлопець не був готовим ставати батьком. Та й я не знала, чи зможу бути хорошою мамою. Дитина геть не входила в мої плани.
Я мріяла про успішну кар’єру та золоті гори. А не сидіти в дитячих пелюшках та соплях. Ох і дурна я тоді була.
Мама мене намагалася переконати, що дитина – це радість і все буде добре. Я ж не хотіла і чути нічого. До того ж Петро мене покинув, як почув про вагітність. А самій у вісімнадцять років народжувати – це був для мене кінець світу.
Моя мама мені постійно говорила, що після аб0 pmy може статися так, що у мене не буде дітей. А я це пропускала мимо вух. Та й взагалі думала – ну не буде то не буде.
З дитинства бути мамою-одиночкою – ні, це не моє. Я не послухала маму і зробила аб0 pm. А потім лиш сказала їй про це. Бачили б ви як мама тоді плакала. А я лиш дивилася і казала, що нічого страшного не сталося.
Хоча десь глибоко в душі і розуміла, який великий гріх тоді вчинила. Але потім просто перестала думати про це.
Віддалася повністю навчанню і роботі. І в мене це чудово вийшло. У тридцять років я мала все своє – квартиру, машину і гарні відпустки на морях.
І заміж я вийшла за чоловіка, якого покохала всією душею. І він мене обожнював. Ми мріяли про дітей. Але все ніяк не виходило.
Далі почалися лікарі і сотні обстежень. Та вони лише розводили руками і казали, що нічим допомогти не можуть. Всьому винною той аборт у юному віці.
Якби ж я тільки тоді знала. Якби послухала маму. То б зараз мала старшу дитину і молодшу. Та від долі не втечеш, як і сам від себе. Від своїх думок і переживань.
Я все частіше прокидалася ночами і плакала. Мені почали снитися сни із немовлятами. Вранці я від цього заходилася слізьми.
Врешті-решт всі мої думки були заповнені думками про те, що колись я позбавила життя власну дитину. І я не могла з цим жити. Я почала багато молитися. Пішла до церкви і посповідалася. Сльози продовжували текти рікою з моїх очей.
Чоловік мене підтримував, як міг. Хоча я добре розуміла, що його теж болить. Болить те, що у нього не буде дітей.
Ми саме вечеряли, хоч і кусок в горло обом не ліз, як чоловік запропонував таки мати дитину. Подарувати щастя тій дитині, від якої батьки відмовилися. Я і не проти ніби. Та й взагалі я могла колись так само зробити – народити і віддати дитину до дитячого будинку.
Ми навіть не думали, кого б більше хотіли – дочку чи сина. Просто вирішили поїхати до дитячого будинку і наше серце саме приведе нас до майбутнього малюка.
Але як наважитися – ще не знаємо. Хоча тепер мої думки гріє надія, що раптом трапиться чудо. І ми завагітніємо після того, як подаруємо дім дитині з будинку немовляти. Таких історій є багато.
Хоча ми вже щасливі, що матимемо дитину. А й не очікувала, що чоловік таке запропонує.
