Тридцять два – рівно стільки Артем нарахував байдужих людей, які не захотіли допомогти маленькому хлопчику на зупинці.

Аж 11 років недавно виповнилося Артему. І він був уже дорослим. Навіть до репетитора сам їздив. Батьки залишали йому гроші на столі в кухні, і після уроків він дома обідав, а тоді їхав до Тетяни Володимирівни. Та одного разу хлопець так до репетитора й не потрапив…

Артем був справжнім чоловіком. Ще б пак, йому вже 11 виповнилося. Батьки навіть не перевіряли в нього більше уроки. Вони приходили з роботи пізно, тому Артем сам ходив до школи, а як приходив, то навіть сам розігрівав собі обід. А після сідав за уроки. Коли ж батьки приходили додому, їм залишалося лише перевірити виконану роботу, похвалити Артема, повечеряти та побажати хлопцеві на добраніч, бо Артем завжди вчасно лягав спати, йому навіть нагадувати про це непотрібно було.

У щоденнику в хлопця завжди були п’ятірки, четвірки зустрічалися іноді, тому коли він отримав трійку з історії, то перший і запропонував знайти репетитора. Батьки погодилися і відразу почали шукати компетентну особу, яка б брала недорого і могла знайти спільну мову з їхнім сином. Та Артем і репетитора сам собі знайшов. Одного разу підміняти Ігоря Олександровича прийшла Тетяна Володимирівна, і він відразу порозумівся з молодою вчителькою. І сам же її вмовив взяти його на позакласне навчання.

Сімейна нарада відразу ж проголосувала «за» кандидатуру Тетяни Володимирівни. Було вирішено, що Артем буде їздити до репетитора двічі на тиждень. Гроші на проїзд батьки залишатимуть йому на столі в кухні. Після школи він має прийти додому, розігріти обід, поїсти та, в окремі дні, поїхати до Тетян Володимирівни. Для цього треба було проїхати цілих три зупинки 6 маршруткою. Після хлопець телефонував мамі, повідомити, що він на місці, так само як і після приїзду додому. Та одного разу Артем так і не зателефонував…

Цього дня Артем сам не помітив, як задрімав у маршрутці. Коли раптом прокинувся, то зрозумів, що не знає місць навкруги. Уже сутеніло, і Артем вийшов на наступній же зупинці. Він не знав, де знаходиться, і що йому робити.

На зупинці була сімейна пара та старенька бабуся. Перші швиденько заскочили в автобус, і Артем вирішив звернутися за допомогою до бабусі. З’ясувалося, що він проїхав якихось зайвих три-чотири зупинки. Бабуся порадила йому зачекати на 6 маршрутку та повернутися назад.

– Так ось вона, сідай швидше, любий. Зараз вона поїде по кільцевій, і ти повернешся, куди тобі треба.

Артем швиденько перебіг вулицю та забіг до автобуса. Надворі було вже зовсім темно, і Артем аж приклеївся до вікна, щоб, бува, не пропустити потрібну зупинку. Та ось вони проїхали вже п’ять зупинок, а необхідної так і не було. Артем вирішив почекати ще зупинку, а потім ще дві, а потім ще…

Через деякий час хлопець вирішив все ж таки запитати у водія, коли вони приїдуть до потрібного йому місця. Проте водій лише посміявся з Артема. Він повідомив, що це не 6 маршрутка, а 9, і хай він виходить, де йому заманеться, адже до «Стадіону» вони взагалі не їдуть. Артем розгубився, адже тепер у нього не було на проїзд, а треба було ще якось дістатися додому.

Він вийшов на наступній зупинці. Надворі було вже зовсім темно. Хлопець вирішив зателефонувати мамі, щоб вона його забрала. Та телефон пікнув і вимкнувся, адже після школи Артем не захотів заряджати його «наполовину». Хлопець розгубився, проте вирішив перерахувати мілкі гроші, які «завалялися» в кишенях. Виявилося, що на ще один проїзд маршруткою в нього не вистачає всього 1 гривні. Оскільки це невелика сума, Артем вирішив, що можна попросити в людей на зупинці.

Проте там довго ніхто не з’являвся. Та ось, коли хлопець вже зовсім змерз і ледь не почав плакати, люди почали сходитися. Артем придивився до людей на зупинці й вирішив підійти до солідної на вигляд жінки середнього віку. Проте вона не просто не захотіла його вислухати, а й обізвала жебраком. Тоді Артем вирішив звернутися до дідуся.

– Дідусю, ви мені не допоможете. Я проїхав свою зупинку, а тепер мені не вистачає на проїзд. Ви не могли б мені дати 1 гривню…

– Хапайте малого злодія. Він у мене гаманець хотів вихопити…

Дід раптом заламав Артему руку й почав лементувати. Він називав хлопця жебраком та злодієм. Та Артему якось вдалося вирватися. Йому було дуже боляче й образливо до сліз.

Чого ж люди такі байдужі? Який же з нього злодій, якщо він у житті нічого чужого не взяв? І чому це він жебрак? Ось у нього і чобітки гарні й куртка дорога, і портфель новий натякає на те, що він учень, а не жебрак.

Та Артем і далі не впадав у відчай. Він продовжував шукати небайдужих незнайомців. Він підходив до кожного, хто йому траплявся на вулиці. Та більшість людей навіть вислухати його не хотіли. Інші хитали головою так, ніби вважали його брехуном, та допомогти ніхто не захотів.

Артем повернувся на зупинку. Він намагався сильно «не розкисати», адже він справжній чоловік. Тридцять два – рівно стільки Артем нарахував байдужих людей, які не захотіли допомогти маленькому хлопчику на зупинці. А коли на вулиці вже стало малолюдно, Артем не стримався і заплакав.

Він ридав, як ніколи в житті. Чому ж ніхто його не хотів слухати? Чому жодна людина не повірила?

Артем вже декілька хвилин аж захлинався від образи, страху та розгубленості. І тут побачив крізь сльози вогні патрульної машини. З неї вийшов офіцер і суворо запитав, що сталося. Та навіть у такому питанні Артем почув натяк на людяність. Хлопець почав розповідати, що сталося, і знову не втримався від сліз.

Патрульний взяв малого на руки й посадив у машину. Там його пригостили гарячим чаєм, а невдовзі Артем опинився в таких рідних обіймах.

Артем отримав справжній життєвий «урок байдужості», як і його батьки, які не відразу стривожилися, попри те, що хлопець не зателефонував, коли мав приїхати до репетитора. Мати не хвилювалася навіть тоді, коли почало темніти, а Тетяна Володимирівна повідомила, що Артем до неї не доїхав. Жінка була впевнена, що в місті достатньо небайдужих людей, які допоможуть синові знайти потрібну маршрутку/зупинку, дадуть гроші на проїзд або просто зателефонувати. Та коли надворі стало темно, батьки занепокоїлися та зателефонували до поліції.

Більше Артем не ходив до репетитора сам. Його проводжала або мама, або дідусь. І зі школи його також зустрічали. А Артем зрозумів, що завжди при собі треба мати більшу суму грошей та заряджений телефон, оскільки покладатися на небайдужість незнайомців можна лише в крайньому разі.

Оцініть статтю
ZigZag
Тридцять два – рівно стільки Артем нарахував байдужих людей, які не захотіли допомогти маленькому хлопчику на зупинці.