Це були останні слова моєї мами, які я почув у два роки!

Я ще не встиг народитися, як зрозумів, що не хочу з’являтися на світ. До мого народження залишалось кілька місяців, і я більше не міг спостерігати за тим, як боляче моїй мамі та як вона страждає. Якщо життя таке важке, то мені зовсім не хотілось жити. Невже у всіх так багато нещасть та горя, як у моєї мами? Але всім було все одно, чи хочу я з’являтися на світ, тому мене вийняли від мами без згоди, одягнули й промовили писклявим голосом: «Наш Андрійко, усі-пусі, який красень!»

Навіщо вони роблять це? Навіщо щипають мене за щічки? Невже не бачать, що мені боляче? Тепер я, як і мама, мені також буває боляче. Згодом я звик до болю, це, як дихати, а потім і до того, що мені закривали рот пипкою, щоб я не міг кричати. Самотність, біль та сум, здавалося, стали частиною мене.

Вперше я побачив усмішку мами, коли засміявся, я й не думав, що вона може бути така щаслива, а потім я промовив «мама» і посмішка не сходила з її обличчя цілий день. Я хотів постійно бачити її такою, тому часто називав її так. На жаль, з татом мені не вдалось побачитися, він був змушений відправитися на небо, щоб там дивитися на нас й думати про те, чи все у нас добре і радіти, як і я, кожній маминій посмішці.

Мене мама вчила ходити, і я вчився, щоб я міг завжди підбігти й обійняти її, щоб йти поруч, щоб тримати її за руку.

Попри всі мої старання, мамин біль не припинявся, і вона почала сильно хворіти. У неї щось боліло, тому вона кричала й била мене, на жаль, я так і не зрозумів, чому вона так робила, тому вирішив, що треба менше її називати «мамою», раптом це її дратує?

Кожен раз, коли мама мені причиняла біль, я починав плакати, а потім вона робила ще болючіше, і я ще більше плакав. Чим гучніше я плакав, тим сильнішими були її удари.

Не так давно ми відсвяткували мій другий день народження. Я вже вмію бігати й знаю багато слів, тому часто прошу у мами купити щось чи приготувати мені, я росту, і мені так багато всього хочеться спробувати. Лише мама цього не розуміє, говорить, що я багато вимагаю і злиться.

Одного разу ми з мамою гуляли й нам довелось переходити дорогу. Я затримався всього на мить, бо почав розглядати гарного метелика, мама не встигла далеко відійти, і я побіг за нею. На жаль, я не зміг наздогнати маму, бо на мене наїхала велика машина, і я впав. Я більше не відчував болю, все раптом замерло, я тихо прошепотів «мама…» і побачив, як вона швидко огорнула мене своїми обіймами. Поруч стояло дуже багато людей, я помітив, що мама плаче. Й шепотить «Андрійку…». Мені так хотілося встати, обійняти її та заспокоїти, щоб вона більше не зронила сльозинки, але я не міг. Моє тіло не рухалось, я раптово похолов.

Мамо, будь ласка, не плач…

Вона так сильно плакала, їй було так боляче, як тоді, коли я ще не родився. Мої очі повільно почали закриватися, і я почув мамине останнє слово: «Вибач!».