Мій син пішов до першого класу цієї осені. Та не до звичайної школи, а до елітної гімназії. Рік навчання там коштує, як рік навчання в технікумі. Але ж кожні батьки хочуть дати своїй дитині лиш найкраще.
При виборі навчального закладу для сина ми із чоловіком зважували багато факторів. Гімназія завоювала наші серця тим, що вона сучасна і нова. Вчителі всі висококваліфіковані. Зроблений сучасний ремонт, нові меблі. Також є група продовженого дня, що для нас дуже зручно.
Ми працюємо цілими днями і для нас важливо, щоб наша дитина була під наглядом і нагодована.
Шкільна їдальня створила загальний чат для батьків і кожен може обрати меню для дитини на тиждень. То ж ми точно знаємо, що їсть наш Максим.
При вступі на навчання нам дали підписати згоду на те, що дітям забороняється до шостого класу приходити на уроки із телефонами та використовувати їх в межах навчального закладу.
Наче нічого такого, навпаки і добре. Діти не садять собі зір, нема конкуренції у кого телефон кращий і тому подібного.
От тільки нам було складно повідомляти сина о котрій годині хтось із нас за ним приїде. Тому ми придбали для нього розумного годинника, якого практично і не було видно під піджаком шкільної форми.
Максим пообіцяв нам, що ніхто й не побачить його у нього.
Одного дня я щось нажимала у своєму телефоні, до якого був підв’язаний годинник сина. Я навіть точно не пригадаю, що саме я натиснула, але почула дуже цікаву розмову. Навіть не цікаву, а обурюючу.
Саме був урок і вчителька дозволяла собі таке по відношенню до дітей, що я в шоці. Хоча ні, в щоці – це легко сказано.
Чітко пригадую такі слова Лесі Степанівни:
- Ви, що думаєте, що ви на курорті?! Вчитися не потрібно?! Ваші батьки зажирілися, бо оплачують ваше навчання тут. Думаєте, все дозволено через те, що маєте гроші? Що це таке, хто дозволив мене не слухатися?
Далі була ідеальна тиша. Я подумала, що перервався дзвінок, але – ні. Вчителька продовжила:
- Святославе, підійди до дошки! Негайно! Я кому сказала!
Я почула дивний тріск і пізніше різкий плач. Мабуть це і плакав Святослав. Всі діти почали кричати: «Не би йme його! Йому б0л яче!».
На що вчителька відповіла:
- Ви у гімназії! Ніхто і так не дізнається, бо ви без телефонів! І лиш спробуйте сказати вдома бодай-щось! Ніхто не повірить! Я виховаю із вас нормальних людей! Вас потрібно бu mu, як грушу!
Я не розуміла, що відбувається. Побігла до машини і поїхала до сина. Добре, що у мене до того ж дивним чином вся ця розмова записалася на телефоні. Я ввірвалася в двері, наче не своя. Мене навіть охоронець не зміг зупинити.
Коли я була посеред класу і запитала у вчительки що ж таке коїться, вона спокійним голос мені відповіла:
- Урок! Вийдіть!
Я вийшла. Вийшла і пішла до директора. Чому за такі шалені гроші у їхніх стінах відбувається не зрозуміло що?!
Спочатку директор мене переконував, що такого бути не може. Та послухавши запис розмови – наче води напився. Замовчав. Пообіцяв розібратися. Але ж що тут розбиратися?! Звільнити цю вчительку! Вона лякає дітей і порушує їхній здоровий психічний розвиток. Хіба потрібні ще якісь аргументи?!
