«Ти мені не батько. Не смій до мене навіть говорити!» – хоч й не рідний син, проте боляче таке чути. Все повернулося бумерангом

Моя мама мені не припиняла повторювати, що одружуватися з жінкою, у якої вже є син не найкраща ідея. «Ти йому не заміниш батька,» – говорила вона.

Андрію тоді було п’ять років. Він вже знав, що я не його тато. Справжній батько, якщо його так можна називати, покинув родину через бажання заробити легких грошей. Він потрапив у в’язницю, а коли вийшов, то не захотів брати участі у житті колишньої дружини та рідного сина.

Мене не лякала перспектива стати вітчимом. Недарма говорять, що не той батько, хто народив, а той, хто виховав. А в тому, що я зможу виховати й підтримати Андрія, я не сумнівався. Через кілька років нашого подружнього життя в Андрія з’явився братик. Ми жили як одна родина. В нас ніколи не виникало ніяких серйозних суперечок. Інколи я сварився на нього, але завжди за щось.

Все змінилося, коли Андрій підріс. Зараз він у десятому класі. Я розумію, що в нього зараз стадія підліткового віку. Він дорослішає, стає чоловіком, його тіло змінюється. Але я помітив, що він почав мати справу з поганою компанією. А кілька днів тому його привезли додому патрульні поліції. Сказали, що затримали його у компанії дорослих хлопців, які у парку розпивали алкоголь. Було помітно, що Андрій також вживав. Я вирішив з ним серйозно поговорити. Але наткнувся на жорстку реакцію. «Ти мені не батько. Не смій до мене навіть говорити. Я вже дорослий, й сам знаю, що мені робити та як бути. Виховуй свого!» – він кричав майже істеричним голосом.

Я стримався. Не хотів робити ще гірше. Пам’ятаю себе у його віці. Такий самий. Але як мені стало боляче. Був би живий мій тато, я б попросив у нього пробачення за себе. Шкода, що пізно все усвідомив.