«Ти мені тут не командуй. Плювати я хотіла, що в тебе білет. Я сказала, що міняємося й все тут. А будеш скандалити, то покличу провідника й підеш пішки» – кричала на мене неадекватна жінка та погрожувала своїм чоловіком

Напевно кожен, хто колись хоч раз їзди потягом на далеку відстань знає таких персонажів Укрзалізниці. Це люди, які купивши квиток на верхню полицю намагаються зайняти нижнє, більш зручніше місце й при цьому чхати хочуть на твою думку та думку всіх навколо, адже «Я не можу, я не хочу, я не буду туди лізти». Знайома ситуація? Так було й зі мною.

Я їхала на навчання. Тендітна маленька дівчинка яка щойно закінчила школу й вперше покинула батьківський дім. Я завчасно замовила собі квиток, обрала нижнє місце. Але тут зайшла до вагона, як бачу, що на моєму ліжкові сидить жінка. Не стара, але вже й не першої молодості. Така собі жінка незрозумілого віку. Вона жваво розстеляла постіль. Хочу ще раз зауважити на моєму місці.

«А що це ви робите. Це ж моє місце» – ввічливо сказала я.

«Та ти що. А я й не знала. Купила квиток, хотіла нижнє, а вже не було. Але то нічого ми з тобою поміняємося» – почала швидко говорити вона, а в цей час продовжувала одягати на подушку наволочку.

«Але я не хочу на верхню полицю. Я боюся висоти» – продовжила я.

«Так що ти пропонуєш мені туди лізти?» – вже почала відкрито на мене нападати ця жінка.

«Мені все одно, що ви збираєтеся робити. Я спеціально завчасно замовила квиток й заплатила за нижнє місце більше й не збираюся Вам його дарувати» – різко відповіла я.

Але тут почався справжній вибух скандального крику.

«Ти мені тут не командуй. Плювати я хотіла, що в тебе білет. Ось через таких як ти, які в Інтернеті все замовляють й не можна нормально купити квиток у касі. Я сказала, що міняємося й все тут. А будеш скандалити, то покличу провідника й підеш пішки»

Я не стала далі сперечатися й сама покликала провідника. Йому вистачило п’яти хвилин, щоб «переселити» скандальну даму на «гніздо» – тобто на верхню полицю. Одразу видно, що в чоловіка великий досвід роботи з такими персонажами.

«Ось зачекай. Приїдемо ми у Київ, то мій чоловік тобі покаже» – говорила вона чи до мене, чи сама до себе. Скільки разів вона демонстративно злазила з тої полиці при цьому зображуючи обличчям та всім тілом такі муки, що напевно б голлівудські актори позаздрили її таланту. А кожен її похід до туалету супроводжувався тим, що вона розповідала кожному зустрічному, що її «якась малолітка змусила лізти на верхню полицю. Хто їх тільки таких виховує. Взагалі не мають ніякої поваги до інших».

Але мені було байдуже. Я витратила свої гроші, скористалася Інтернетом та завчасно замовила квиток. Чому зараз я повинна поступатися місцем. Вагон великий, якщо хоче, то нехай шукає когось, хто погодиться, а не намагається за даремно їздити на чужій шиї.

До речі в Києві нікого не було. Я спокійно вийшла з потяга й попрямувала на метро. Може вона й вигадала того чоловіка, о навряд чи хтось захоче з такою одружуватися.