«Ти т0вcma ckнapa! Вkpaлa в мене пістолетик! Віддай! Віддай мій пістолетик! Віддай!»

Одного літа ми поїхали на море. Сину вже 5 років, тому можна спокійно брати його з собою на відпочинок, тим більше він в мене розумний та кмітливий малюк.

Перед тим ми придбали сину різних іграшок, щоб він міг гратися. Серед них був водяний пістолет. Дуже йому сподобалася ця іграшка, всюди з нею носився. Я вже навіть хотіла придбати ще парочку, але чоловік зупинив мене та сказав, що у випадку чого – купимо новий.

Прийшли ми на берег, я з чоловіком розмістилися на шезлонгах, а син побіг до води гратися пістолетиком. Зібралися навколо нього ще й інші діти зі своїми іграшками. Хто з кругом, хто з відерцем, хто з помпою водяною і так далі.

Намагалися вони гратися іграшками по черзі. Не завжди це вдавалося, але все таки розібралися що та як. Словом, на березі біля води було шумно та весело.

Десь хвилин через 20-30 підійшла до групи дітей мама, на вигляд, наче модель якась, та її син. На вигляд хлопчику було років 5-6. Всі діти розбіглися, хто куди, а наш син залишився далі гратися з пістолетиком. Син тої моделі підійшов до мого сина та попросив погратися пістолетом. Мій син дав, але одразу сказав про умову: «Як награєшся – обов’язково віддай. Мені його лише недавно  мама з татом купили».

Грався малий пів години, але пістолет не віддає. Добре, нехай пограється ще деякий час. Пройшло ще пів години, але малий далі не віддає пістолет. Мій син вже підійшов до нього та просити повернути іграшку. А малий той каже: «Це моя іграшка! Відстань від мене! Я буду гратися, а ти тікай звідси!».

Син мій не з тих, хто буде робити так, як скаже якийсь незрозумілий пацан, і тому почав відбирати іграшку силою. Повертати свою власність, так сказати. Хлопці почали битися та розійшлися не на жарт. Я на таке дивитися довго не стала і одразу пішла розбиратися. Поки малі билися – пістолетик впав на пісок, тому я підняла його та намагалась розборонити дітей.

Хлопчик намагався забрати пістолетик в мене, а я намагалася пояснити, що цей пістолетик купила я для свого сина, а тому він мій і мого сина. А той у відповідь закричав: «Ти товста скнара! Вкрала в мене пістолетик! Віддай! Віддай мій пістолетик! Віддай!».

При цьому всьому мама цього хлопчика взагалі ніяк не реагувала. Я вже пошкодувала навіть, що не залишила все як є та не віддала цей пістолетик малому, але це дуже нечесно було б по відношенню до мого сина, тому я стояла на своєму.

Довго малий кричав. Вже навіть інші люди підійшли розбиратися та почали його заспокоювати і пояснювати йому, що не можна забирати чужі іграшки. Чому вони стали на нашу сторону? Тому що бачили всю ситуацію та бачили, що пістолетик був справді мого сина.

Після довгих розборок мамаша цього малого все таки встала та забрала своє дитя на обід. Всі зітхнули з полегшенням та пішли відпочивати далі. Але мені цікаво: як так можна виховувати свою дитину? Чи їй просто байдуже, що відбувається з її сином?