Ти з нами поживеш, доки ми зробимо ремонт. А тоді переселимо тебе в мою кімнату в гуртожитку!

Життя цікава річ. Батьки виховують своїх дітей. А ті, коли виростають, проявляють до них жорстокість.

З першого класу ми з Валентином сиділи за однією партою. Він був чуйним хлопчиною. Та часто так буває, що ті, кого ми знали в дитинстві, стають зовсім іншими людьми в дорослому житті. Після школи наші зустрічі звелися до формату “привіт-привіт” на вулиці чи в магазині.

Однак я часто бачилася з його мамою. Це дуже приємна жінка, яка все своє життя обіймала посаду директорки міської бібліотеки.

Зараз Віра Іванівна вже на пенсії. А за її плечима низка нагород та досягнень. Зокрема подяки за неоціненний вклад в розвиток молоді. Неймовірна жінка, що присвятила все своє життя дітям. Її чоловік Анатолій Петрович помер декілька років тому. І здавалось би, що саме Валентин стане маминою опорою. Та сталося якраз навпаки.

Коли ми зустрілися в черговий раз, я зрозуміла, що щось не так. Хоч і трималася жінка як завжди, її видали очі: великі сірі та надзвичайно сумні. Ми сіли на лавку, і вона поділилася зі мною своєю історією.

У них була традиційна сім’я: мама, тато та син. Валентин закінчив школу, здобув вищу освіту, влаштувався на роботу, однак з особистим життям ніяк не складалося. Щовечора він був вдома і сидів за монітором. Ні, не грав в онлай-ігри, а сидів на сайті знайомств. Там у нього було своє життя, далеке від реального.

Він так застряв у віртуальному світі, що перестав помічати те, що робилося навколо. Після смерті батька в домі зник господар. Та Віра Іванівна не падала духом і почала планувати ремонт, щомісяця відкладаючи кошти. Навіть ділилася з сином майбутніми планами щодо покупки меблів.

Віра Іванівна мріяла про онуків. Та якось не складалося, і син продовжував холостякувати. Якось жінка помітила його на балконі. Він мило з кимось говорив по телефону. А згодом почав приходити з роботи, приймав душ і в напрасованому одязі кудись йшов. Повертався пізно і у піднесеному настрої. Вона тихенько собі раділа.

Та радість тривала недовго. Повернувшись додому одного вечора Валентин урочисто сказав: “Одружуюсь!” Наречена була з іншого міста, і щоб не тіснитися по винайманих квартирах, він запропонував їй жити в нього. Та було одне “але”, син зовсім забув спитати мамину думку. І якось не хотілося їй, щоб в свої 35 він залишався під її крилом. Вона завжди хотіла бачити в ньому самостійного та впевненого чоловіка, що приведе сім’ю у свій дім. А батьківська квартира стане затишним місцем, щоб привозити онуків на вихідні. Тому ця ситуація її відверто насторожила.

З першого погляду Віра Іванівна зрозуміла, що Маргарита та Валентин не пара. Коротка спідниця, потерта шкірянка та їдкий запах цигарок, такою вона її запам’ятала. До того ж дівчина поводила себе як хазяйка: зухвало кинула сумку на крісло, зняла куртку та попросила чисті капці. Для неї тільки найкраще.

Син кружляв навколо майбутньої дружини, доки та розходжувала квартирою та оцінювала майбутні володіння. І побачене її, м’яко кажучи, не задовольнило.

Вона закурила та запитала:
– Мам, а ви взагалі як в такій дірі мешкаєте? Тут все потрібно міняти. Добре, що ви хоч грошей зібрали. Я знайду їм правильний застосунок. А якщо не вистачить, то кредит візьмемо. На Валентина. І тоді заживемо.

Жінка була у розпачі. Вона стояла, мовчала і не могла повірити своїм очам, куди дивився її син.

– То скільки вже накапало? Чого мовчиш? Невже не рада новій хазяйці?

Вона глянула на сина, а той опустив очі.

– Якщо вже вирішила грати у мовчанку, той продовжуй собі на здоров’я. А я тут помізкувала і вирішила. Ти з нами поживеш, доки ми зробимо ремонт. А тоді переселимо тебе в мою кімнату в гуртожитку. Нічого тобі старій тут площу займати.

Віра Іванівна не витримала і сказала: “Забирайся з мого дому негайно. І бачу я тебе тут вперше і востаннє. Зрозуміла?”

– Рота свого закрий, стара. Мені цей гадючник не дуже то й треба! – сказала Маргарита і зухвало вийшла. Валентин пішов за нею.

Після такого знайомства Вірі Іванівні стало зле. На щастя, сусідка була медсестрою і приглянула за нею: зробила декілька уколів та поставила крапельницю. З нею вона вперше поділилася своїм горем.

Жінка картала себе єдиним питанням: “Як її син, її Валентин, міг так з нею вчинити?” Він зрадив її і дав принизити. Якби ж то Анатолій був живий.. Він швидко б його напоумив. Вона ніяк не могла зрозуміти чому так сталося, адже любила сина усім серцем, а він відплатив їй такою монетою. І так вже гірко й боляче зробилося їй від цих думок.

Мені було дуже шкода Віру Іванівну, а Валентину захотілося врізати від душі. Вона цього не заслуговувала.

Жінка закінчила свою розповідь. Вона мене так збентежила, що ми десь пів години сиділи мовчки. Та почало сутеніти, і ми почали збиратися. На прощання вона сказала:

– Знаєш, Аля, не хочу я йому лишати в спадок квартиру. Мені і його батько не пробачить… Краще віддам комусь із дитячого будинку. Так буде правильно.

І чому діти бувають такими жорстокими зі своїми батьками? І чи не мучить їх сумління?