ЖИТТЯ

У 18 років я наважилась змінити своє ім’я

У 18 років я стала часто відвідувати державні органи з метою змінити ім’я. Це був важкий період у житті, тому що я встигла п0сваритися зі всіма близькими мені людьми та витратити всі нерви.

– Та чим же ти думала? – кричала мама. – Ми з батьком дали тобі прекрасне ім’я твоєї прабабусі, а ти так просто ним нехтуєш! Ти хоч цікавилась ким була ця жінка? Звісно, ні, ти ж у нас егоїстка! А вона про сім’ю думала! Неземною красунею була, от і закохала звичайна кріпосна у себе пана (коли вона мені розповідала це перший раз, то це був заможній закордонний купець). Це жінка, на яку ми всі повинні рівнятися, чоловіки заради неї на дуелі йшли, а дами до старості їй заздрили! Я думала, що ти зрозумієш цінність цього імені й будеш носити його з гордістю! Воно могло допомогти тобі досягти вершин, але ти, як завжди, все зіпсувала!

У нашій сім’ї ні у кого не було щасливого сімейного життя. Єдиною, хто міг цим похвалитися, була та сама прабабуся, тому й мама вирішила назвати мене на її честь – Євгеліна, хоча сама мала звичайне ім’я – Марія.

Реклама

У дитячому садку я не відчувала себе «іншою», всі ніжно називали мене Євою. А коли я пішла у школу, то все змінилось. Там всі діти носили звичайні імена, тому моє дивне ім’я, яке постійно не могли вимовити навіть вчителі, підіймало сміх. Ніхто не називав мене повністю на ім’я, частіше всього це було просто – Геля.

Чимало однокласників, підрісши, перевели жарти на прізвиська та образливі насмішки, які мене дуже нервували, і я нерідко втікала з уроків та довго плакала у шкільному туалеті. Ставши підлітком, я намагалась відстоювати себе, тому нерідко билась з тими, хто мене ображав, і все частіше на мені буди синяки та подряпини. Друзів я не мала. Навіть якщо зі мною хтось намагався потоваришувати, то я думала, що вони це роблять, щоб познущатися з мене, тому нікого близько не підпускала.

Коли ми вже буди у 9 класі, то всі звикли до мого дивного імені та припинили ображати, але товаришувати я ні з ким не почала. Дівчата мене уникали, бо думали, що я божевільна, після всіх тих бійок, а хлопці просто удавали, що мене не існує.

В 11 класі до нас прийшов новенький і чомусь на хвилинку я подумала, що ми могли б стати друзями. Він сподобався мені, начитаний, красивий, гарно розмовляє, і я навіть сама підійшла до нього познайомитися.

– Це твоє ім’я? І яке воно скорочене? Єва-Єва, де ти свого Адама загубила? – промовив він, а всі у класі почали сміятися.

«+1 ворог» – подумала я і продовжила жити звичним життям.

dszn.ru

Коли мені стукнуло 18 років, я зібрала всі необхідні речі та пішла у державні структури, де мені змінили ім’я. Тепер я була звичайною Ірою.

Мама довго не могла мені пробачити того, що я змінила ім’я, але потім таки змирилась. Я вчилась в університеті, ходила на роботу і жила звичайним життям, де на вихідних приїздила до мами. З однокласниками я не мала нічого спільного, навіть коли вони приходили до моєї мами зі запрошенням для мене на зустріч однокласників, я відмовилась туди йти.

Мабуть, мама була у чомусь права, що нашій сім’ї не особливо щастить з чоловіками, тому що, коли мені було 36 років, я все ще була незаміжня, та й хлопців, з якими у мене могло б щось скластися, теж не було.

Я могла б все скинути на прабабусю, яка вкрала не одне чоловіче серце, але думаю проблема тут не у ній.

Рідне місто мені доводилось тепер відвідувати частіше, тому що мама сильно хворіла, і їй потрібен був догляд. Коли перетиналась з однокласниками, чи колишніми знайомими, то удавала, що не знаю їх, моє минуле все ще боліло.

І ось одного разу я стояла у магазині й вибирала продукти для мами. На собі помітила зацікавлений погляд чоловіка, його лице здавалось мені знайомим. Але пригадувати, хто це, мій мозок не хотів.

– Євгеліна, Геля, це ти? – промовив чоловік, а моєї шкірою побігло стадо мурашок, як давно я не чула цього імені.

Я обернулась, поруч стояв той самий чоловік і посміхався.

– Мабуть, ти забула про мене. Я до вас у 11 клас прийшов, новенький. Ох, скільки я років шкодував… Але де ж ти весь цей час пропадала? Я у всіх однокласників про тебе питав, весь інтернет обшукав, але жодної Євгеліни не знайшов. Думав, можливо, ти прізвище змінила.

– Не прізвище. Ім’я. Я тепер Іра.

– Я так тебе кохав… Завжди боявся зізнатися, ти на всіх дивилась з такою гордістю, я думав, що ти не відповіси мені взаємністю. Потім ти втекла в інше місто, я женився і розлучився, бо зрозумів, що все ще кохаю тебе. Я намагався знайти тебе довгі 10 років, й ось так просто зустрів у магазині.

Після цього ми домовилися про зустріч. Довго говорили, не могли покинути один одного.

Зараз я чекаю від мого колишнього однокласника дівчинку, моя мама постійно говорить, що ми знову повинні назвати її Євгеліною, а я не хочу вигадувати нічого особливого. Мені головне, щоб вона була щасливою.

Реклама

Також цiкаво:

Close