У будинок дідуся навідалися, щоб поживитися знахідками, але їх там чекав сюрприз

Іван Тимофійович, лісник літнього віку, почув постріли й кинувся у сіні, на ходу одягаючись і пристібаючи лижі.

– Знову браконьєри в кабаняче леговище пробралися! Що ж вони не заспокояться, паскудники? – лаявся старий — Морози такі, а вони по лісах сновигають! Чи не вже то знову браконьєрством займаються? Це все міські жителі хаос наводять! Мало їм в місті розваг. Ось сюди й пруться! Ну я їм зараз влаштую!

Коли він добіг до місця, супроводжуваний вірним дружком собакою породи лайка, побачив сліди від пари снігоходів, 3 убитих вовків і чотирьох мужиків, що розпивали спиртне й закушували його бутербродами.

– Ах ви ж сволота! – закричав Іван — Та як у вас тільки рука підіймається?! Щоб вам добра ніколи у житті не бачити! – він підійшов до звірів і побачив, що один молодий вовк ще дихає.

– Ех, ти ж бідолаха, а ну дай, я тебе огляну! Так тут ціле… ага… ось де тебе зачепило… але це нічого, це ми вилікуємо!

– Тобі, дядьку, що тут треба? А ну, давай, вали звідси!

– Я тобі зараз звалю… зараз так звалю, — розлютився лісник. Він сміливо підійшов до високого чоловіка і з розмаху врізав йому. Він не втримався і впав на сніг, інші схопилися за рушниці, але Іван вже перезарядив свій карабін і направив на самого нахабного. Той зробив невловний рух і тут же отримав прикладом. Третьому, Іван вистрілив прямо під ноги. Цей з переляку відскочив назад.

Дружок підняв страшний гавкіт і став кидатися на кривдників господаря, намагаючись вкусити міцніше. Іван підійшов до снігоходів й витягнув звідти 2 соболині тушки та одну лисицю, кинув їх на сніг.

– Через годину почнеться заметіль, — крізь зуби сказав Іван. — Якщо хочете залишитися живими, зараз же забирайтеся звідси! Якщо ні — я прострелю баки в снігоходах і подивлюся, що ви будете робити, як повернеться зграя вовків, що залишилась. – Він кивнув на убитих вовків. – Часу на роздуми у вас немає.

Перший, упавши, піднявся, витираючи розбиту губу.

– Мужик, ми тебе запам’ятали! А ви що встали? Петро, Андрій, заводьте мотори!

– Ось і добре, що запам’ятав, значить більше сюди не поткнешся!

– Веснянкуватий, дивись, більше попереджувати не буду! – чоловіки, лаючись, сіли на снігоходи й рвонули геть.

Вся сутичка сталася дуже швидко. Іван порадів тому, що не втратила багато часу, він дістав з рюкзака брезентове полотно, уклав на нього морду вовка, що весь цей час скалився, і поспішив додому.

Щохвилини поглядаючи на небо, яке дуже швидко затягувалося хмарами.

Незабаром він був удома. Дістав дві кулі з вовка, обробив всі рани й втомлено присів поруч.

– Ну що, брат? Боляче? Нічого, скоро пройде, ти молодий вовк. Року, напевно, ще немає, а мазь хороша. Я сам робив і на собі пробував.

Іван гладив шию та голову звіра, який міг тільки шкіриться.

– Ну що ти ричиш? Ох, ти які ікла! Так, значить буду тебе Іклом кликати! Точно, добре ім’я, Ікло.

Він повернувся до свого собаки, що поруч з ним сидів й хвостиком металяв.

– Ось бачиш, тепер у тебе буде товариш. Тільки йому до нас звикнути треба. Ти вже його не ображай.

Ікло був темно-сірим з жовтими підпалинами на животі. Іван здивовано розглядав морду молодого вовка, коли в вікно хтось постукав.

– Тимофійовичу, ти вдома?

– У будинку, Матвіївна, заходь! Що там у тебе сталося, Михайла свого не можу знайти. У тебе немає його?

– Я тільки з лісу. Ось постояльця собі знайшов, бач, вовк поранений! Браконьєри… сволоти, дві кулі всадили, думав не виживе, аж ні лежить он, шкіриться!

– Ти корову вже доїла? Молока б мені для нього трохи дала… Здоровий буде, чортяка!

– Молока дам, приходь! Так ти мого Михайла не бачив? Ось, зараза, напевно, знову зі Степаном карти грає… тут така заметіль починається, а він, зараза стара, по дворах хитається!

– Що ти, Матвіївна, з ним все няньчишся? – засміявся Іван. — Йому вже сьомий десяток пішов, не заблукає!

– Ой, Ваня, та який не є все ж мужик, а я вже й звикла його паразита додому заганяти. Мені ж без нього зовсім тужно. От як ти без баби своєї Марини живеш? Її он уже п’ять років не має.

– Сім — Іван важко зітхнув — Як звик. Ось ви поруч, Степан заходить, Килина Микитівна, то млинців напече, то пирогами пригостить. Живий ще наш хутірець, а так би зовсім здичавів.

У вікно знову постукали.

–  Тимофійович, виглянь, моя бабця не у тебе?

– Ого, — засміявся Іван, — схоже Матвіївна нас з тобою твій чоловік спалив! – стара захихотіла і махнула на нього рукою.

– Я йому зараз влаштую старому, бач-но баба! Йдемо, Ваню, молока тобі наллю, — сміючись і жартуючи над літньою парою, Іван пішов за ними.

Іван сходив до них взяв молока і повернувся до Ікла. Підставив йому миску.

— Ну, що ж ти… давай… треба поїсти… хоч трішки спробуй! Ти такої смакоти ще не їв, а м’ясо пізніше тобі дам… ось молодець, ще трохи… – як з маленькою дитиною возився Іван Тимофійович.

Доглядав його, пестив, розмовляв з ним, намагався годувати якнайсмачніше.

Довго звір звикав до людини, й навіть коли став підійматися на лапи, все ще намагався шкіритися і порикувати, але день за днем, місяць за місяцем, й Ікло звик і до Тимофійовича, і до непосидючого Дружка. Вони двоє спали разом, їли з однієї великої миски й взагалі були задоволені своєю дружбою.
Так минув рік. Ікло перетворився на великого досвідченого вовка і тепер всюди супроводжував Тимофійовича, разом з Дружком.

Всі чоловіки до нього звикли й тільки на Матвіївну та на стару Килину він, як і раніше, наводив жах. Вони, якщо приходили до Івана, то наполегливо просили прибрати вовка.

– Ти поглянь! Він же шкіриться! Того й гляди, порве ж…

– При мені не зачепить, проходьте! Ікло, місце! – вовк йшов у свій куток і тільки насторожено дивився.
Одного вечора Ікло насторожив вуха і прислуховувався. Іван теж повернув голову, але нічого не почув, а потім, через кілька хвилин, здалеку вітер доніс ледве чутне виття вовків.

Ікло змінився. Тепер він часто виходив на вулицю і стояв у дворі, принюхуючись і прислухаючись до чогось. Він неохоче грався з Дружком, часто лежав, задумавшись, Тимофійович давно зрозумів його страждання.

– Ну що брат, Ікло, природу не обдуриш! Завтра ми тебе проводимо з Дружком, твоїм одноплемінникам. Ти он який вимахав! Тобі туди треба! – Ікло підняв голову і поклав її на коліна чоловіка, начебто зрозумів його слова і вирішив зараз попрощатися з ним.

Вранці вони вирушили в ліс. Зайшли набагато далі кабанячого леговища. Десь тут влаштувалося вовча зграя. Іван, погладивши Ікла по голові, злегка поплескав його по боку.

– Давай, біжи! Засумуєш – приходь, — сам розвернувся і свиснув Дружку й пішов геть. Ікло залишився на галявині, дивився їм услід, а потім зник у кущах. Через годину він наздогнав Тимофійовича і повернувся до них додому. Ввечері вони знову почули вовче виття й Ікло, вийшовши у двір, теж підняв морду догори й протяжно завив. Іван вийшов і відкрив хвіртку.

– Біжи, Ікло, біжи! Що ж ти так мучишся?

Ікло пішов, повернувшись тільки на наступний день. Тепер він часто приходив, а потім йшов. Згодом він пропав на тиждень, з’явився, трохи побув і знову пішов. Будинок Івана знаходився на самій околиці хутору.

Був якось відділений від усіх, знаходився найближче до лісу. Одного ранку Дружок заливисто загавкав, і Іван вийшов на ґанок.

– Ну що ти, Дружок, так гавкаєш? Ікла не впізнав? – зрадів рідкісному гостю Іван. — Що, бродяга… ага схуд, бач який став… ну, проходь, почастуємо тебе чим можемо, але Ікло не зрушив з місця, а потім повернувся і подивився в сторону лісу. Іван простежив за його поглядом і присвиснув, побачивши велику красиву вовчицю.

– Ага, брат, та ти не один, а з подругою, от і молодець! – потім він дав вовкові поїсти. Ікло вибрав хорошу кістку з сирим м’ясом і попрямував до кущів. Вовчиця зникла. Тимофійович поклав м’ясо і повернувся до себе в хату. Хвилин через п’ятнадцять, вовчиця, здалося, знову обнюхала кістку та м’ясо й обережно, взявши його зубами, зникла в лісі.

Через пів години, побувши з Іваном і Дружком, за нею вирушив й Ікло. Дружок проводив його до узлісся і повернувся додому. Відтоді Ікло часто приходив до дому Тимофійовича зі своєю вовчицею.

Якось пізньої осені у дворі грюкнула хвіртка. Іван піднявся з ліжка, щоб впустити гостя, але двері відчинилися сама на порозі з’явилися троє озброєних чоловіків.

– Тут один старий, що з нього взяти?

– Та все бери! Їжі нам треба! Зброю, яка є, збери!

– Ви хто такі? Що вам тут треба? – закричав на них Іван і тут же, не чекаючи отримав сильний удар. Він відлетів до стіни й впав, не втримавшись на ногах. Двоє почали його в’язати, Дружок гавкав і кидався на кривдників господаря, і тоді один з тих, хто прийшов повернувся до іншого та промовив: “Пристрельте його!”. Тут же клацнув затвор. Іван закричав: “Біжи, Дружок, біжи!”.

Собака метнулася до відчинених дверей і куля вдарилася у дошки підлоги.

– Старий знайомий? Ось ми й зустрілися, — сказав чоловік

— Це ти, веснянкуватий, все хаос наводиш! – сказав чоловік, впізнавши браконьєра.

– Закрий рота! Роби, що тобі скажемо! Давай сюди ліки, гроші, який є одяг теплий. Сховатися нам треба!

– Чуєш, — обурився перший чоловік, — ти що з ним няньчишся? Щоб він потім міліції все розповів? Зараз візьмемо все, що треба та й пристрелимо його! Потім по інших хатах пройдемося, а зараз нумо поїмо що-небудь. Глянь на печі! Що там, гаряче?

– Та не розсаджуйтеся довго! Йти треба — промовив другий. Близько пів години бандити господарювали в будинку Івана, а він нічого не міг вдіяти. Раптом не зачинені двері відчинилися знову. На порозі з’явився Дружок, а за ним увірвався величезний вовк. Він відразу кинувся на веснянкуватого і перекинув його. Тут звідкись з’явилася вовчиця і вп’ялася зубами в руку другого. Новий постріл струснув будинок.

Іван вже встиг звільнитися від пут і повалив того третього, хто стріляв. Звідкись з’явилися кілька поліцейських. Встигли вчасно, вовчиця метнулася до дверей і втекла. Коли всіх заарештували побачили, що Ікло лежав на підлозі, важко піднімаючи закривавлений бік.

Цілий тиждень Тимофійович доглядав Ікла, але той так і не зміг піднятися. Іван не стримував сліз, Дружок вив і скиглив, коли вони ховали свого вірного лісового товариша.

Тихо і порожньо стало в будинку старого лісника. Минув час. Якось рано вранці Іван прокинувся від заливисто гавкоту Дружка. Старий вийшов на вулицю і побачив на узліссі худу вовчицю, поруч з нею крутилося близько п’яти вовченят, і він впізнав у ній вовчицю Ікла. Вона привела своїх вовченят до будинку, де її завжди приймалися добром, відтоді кожен день Іван в один і той же час на світанку виносив на ґанок їжу і залишав її там, радіючи, що хоч так зможе віддячити Іклу за свою врятоване життя і його вовчу вірність.