Минулої суботи у мене було звичайне побачення у кафе після знайомства у соціальних мережах. Мені 25, йому 35 років і здавалося б, що нічого незвичного у цьому чаюванні не має, якби не поведінка самого чоловіка…
Найсмішніше сталось наприкінці побачення, коли він «просто»запитав у мене про те, скільки у мене було чоловіків.
Я не з тих, хто бреше чоловікам, щоб здаватися милою та чистою, тому прямо сказала: «У мене було семеро». Він так ошелешено й з огидою на мене поглянув, ніби щойно підібрав мене з траси, де у мене за ніч було скільки, просто перед ним. По цьому погляду я відразу зрозуміла, що він вважає мене пропащою і більше ніколи не подзвонить. А якщо й подзвонить, то я більше не відповім, бо не потрібен мені такий чоловік.
Мене так дратують чоловіки, які переконані, що хороша жінка повинна бути нецілованою аж до весілля, а якщо вона розлучена, то з нею краще взагалі не мати нічого спільного, тому що вона ж б/у.
Мені здається, що такі думки у вільній державі й у 21 столітті просто дурисвітство. Вам взагалі не здається, що не має значення скількох людина мала партнерів? А якщо й багатьох, то хіба це не означає, що серед всіх вона (він) обрали тебе, тим паче коли їм є з чим порівняти.
Ні, я не підтримую тих жінок, що ведуть розпутне життя, але, як на мене, то людина повинна спробувати й гострий перець і солодку вівсянку, щоб зрозуміти, що з цього її подобається насправді.
Так, звичайно, ви можете далі продовжувати жити у світі, де на кожній «не такій» людині буде повішано ярлик, але хоч на хвилину зупиніться й дайте відповідь: «Чи має право будь-яка людина бути щасливою?».
