У нас з чоловіком все ніяк не виходило народити дитину. Кілька вагітностей просто переривалися. Ми вже й боялися, що знову завагітніємо і історія повториться.
Того дня ми йшли додому і дізналися на ультразвуковому досліджені, що вкотре вагітні. Йшли ми з сумом і болем, адже не вірили, що ця вагітність завершиться народженням дитини. І вже відчували наперед всю ту біль і розчарування, які були нам знайомі.
Ми почули плач дитини. Інколи у нас таке було, що нам здавалося. Ми це списували на нерви і пережите горе. Але тут ми чітко чули цей плач.
Поблизу одного будинку, на сходах до підвалу ми побачили сумку. Саме з неї і доносився дитячий плач. Микола вирішив переконатися, що ж у тій сумці. Він спустився по сходах, а я стояла вгорі.
Вже за кілька хвилин чоловік стояв біля мене і тримав на руках дитину. Новонароджену дитину, яка заходилася плачем.
Ми одразу ж зателефонували до поліції і потім з патрульним екіпажем поїхали до будинку маляти. Там у нас розпитали про знахідку і сказали, що ми можемо йти додому.
І тут мій чоловік сказав:
– Ми хочемо забрати цю дитину собі! Що для цього потрібно?
Здивувалися всі, навіть я. Але по чоловіку я бачила, що рішення прийняте і буде так, як він сказав.
Наступні кілька місяців ми збирали необхідні документи. А про нашу вагітність і забули, якщо чесно. А ще за кілька днів ми стали батьками чудового хлопчика.
Чоловік назвав його Богданом, бо ж даний нам Богом.
Ми й самі не зрозуміли як, але і нашу дитинку нам вдалося виносити.
Зараз нас четверо. У нас є син і донька. І ми найщасливіші у цілому світі. Постійно думаємо про те, що диво у нашому житті відбулося два рази.
