У заможній сім’ї не без тaємниць

— Ліліє Антонівно, я вагітна. У нас з Іваном буде дитина, вже друга. Він хоче, аби я зробила @борт. Я дізналася стать дитини. Це хлопчик, дуже хочу його залишити.

Новина ошелешила. Що означає «вже друга»? А де перша?

Вони мали ідеальну щасливу сім’ю, котра жила в любові та мирі. Мама з татом працювали лікарями, мають двох синів. Обидва розумні та перспективні хлопці. Старший влаштувався працювати в одну престижну приватну лікарню, а менший цього року тільки вступив до університету на державну форму.
Іван, той, що старший, ані слова не розповідав про особисте життя. Тим паче не приводив нікого з дівчат додому, не знайомив із батьками. Старший був улюбленцем батька, адже виріс точно таким, як хотів той. І розумний, простий характер, добрий, з легкістю вступив у медичний університет, найкращий в країні. Пішов за прикладом батька. Закінчив університет із червоним дипломом, влаштувався працювати, проводив операцію під наглядом одного іноземного відомого професора.

Здавалося, все більше, аніж просто добре. Нема ніяких проблем, турбот. Лишилося тільки, аби знайшов гідну дівчину, одружився, став батьком. От тепер і маєш. Сталося те, чого геть не очікували. Ще перед тим, як порадити щось, Ліля Антонівна запитала:

– Що трапилося з першою дитиною? Ти зробила аборт?

– Ні. З нею все добре, живе з моїми батьками.

Як з’ясувалося, Іван разом із цією Олею ще з другого курсу університету. Ну разом це дещо перебільшено. Вони сварилися, розходилися, а потім мирилися. І все починали заново. Коли дівчина вперше завагітніла, Іван не захотів одружуватися. Проблема в тому, що Оля народилася в селі, звісно, він її любив усім серце, але, на його думку, вона не дотягувала до ролі його дружини.

І для дітей ще рано. Тільки-но з університету випустилися, молодість грає, треба кар’єру будувати, а не дітей няньчити.

– У нас ще все попереду. Для чого кудись поспішати. Потрібно насолоджуватися молодістю, — говорив Іван.

Дівчина не була здивована його словами, це столиця, чого ще очікувати. Лише буркнула собі під ніс щось, розвернулася й пішла. Звісно, вона ні в якому разі не планувала повертатися до себе назад у селище. Народила хлопчика та й завезла батькам.

– Скільки йому рочків? – тихо запитала Ліля Антонівна.

– Скоро буде три, звати Євген.

Серце заболіло в жінки. Вона має внука, вона бабця. Неодноразово говорила з чоловіком про внуків, як вони хочуть їх виховувати, ростити, як це прекрасно. Євген. Ще й таке гарне ім’я, як сам хлопчик, мабуть.

По-іншому бути не може. Мабуть, балакун ще той. Майже три роки. Такому віці всі дітки балакучі, досліджують все і всіх. Ліля Антонівна педіатр, працює з дітьми та обожнює їх. Вона попросила адресу її батьків та, нікому нічого не сказавши, поїхала негайно туди.

Перед тим, аби цю новину розповісти чоловікові та сину, вирішила сама поїхати та подивитися на рідного внука. Дорога була не з легких, потрібно було зробити три пересадки перш аніж дістатися на місце призначення.

Жінка постукала у двері, відчинив п’яний чоловік:

– Добрий день. Ви хто? Та чого треба?

– Добрий день. Я інша бабця Євгена, зі сторони батька. Ось приїхала до вас, щоб познайомитися.

Картина, котру Ліля Антонівна побачила тоді, не може забути вже декілька років. Будинок маленький, тісний. В одному кутку стояла стара колиска, за ногу до якої був прив’язаний хлопчик. Його тіло було вкрите алергічними висипами, погляд ображений.

Євгену було три роки, а він ледь ходив, ні слова не говорив, погано був розвинений, всіх боявся, нічого не їв. Його годували насильно, тримали за руку і ноги, пхали ложку з кашею.

Минуло два дні Ліля Антонівна повернулася до села, але на це раз із чоловіком на машині, й забрали внука, повезли до неврологічної лікарні.

Потім жінка зателефонувала до Івана та попросила приїхати, аби той подивився у вічі синові.

– Якщо хочеш відмовитися від дитини, то відмовляйся. Але я не дозволю, аби вона жила, як собака на повідцю. Знай, для тебе нема жодних слів та вчинків, якими ти міг би спокутувати свою вину перед сином.

Ліля Антонівна за все своє життя лікувала дуже багато дітей. Вона чітко розуміла, що у внука будуть проблеми в майбутньому. Так, вони зараз зроблять все можливе, аби вилікувати його. Проте багато функцій були втрачені й не підлягають відновленню. Жінка цілими ночами сиділа біля внука. Зверталася до найкращих спеціалістів країни. Пощастило, що в сім’ї є зв’язки. За хлопчиком доглядали, лікували та все стало добре.

Оля та Іван одружилися. Вони самі виховують доньку, яка недавно у них народилась, сина віддали бабці та дідусю.

Зараз Євгену вже тринадцять років. Навчається у звичайній школі. Уже майже переборов алергію, на його тілі практично не залишилося плям. Добре навчається, вчителі не мають претензій.

На відміну від однокласників. Зараз діти дуже жорстокі, байдужі до всього і всіх. Євген замкнутий хлопчик, йому важко дається спілкування з людьми, діти це відчувають та починають знущатися, ображати. І так постійно у всіх колективах.

Цю історію я почула від знайомого. Він працює психологом. До нього привели Євгена. Класний керівник порадив батькам звернутися до нього. Про цю таємницю розповіла бабця. Батьки, коли бачать сина, ще досі ховають очі від нього через сором.