В 45 років poзлyчивcя з дружиною і не здогадувався, що готує мені життя далі

Ми з Мілою одружились, коли мені було 33 роки, а їй – 25. Моїм батькам не давала спокою така велика різниця у віці. Але вони зacпoкoювaлиcь, коли бачили щирість наших почуттів. Та і друзі, у свою ж чергу, пoпepeджaли, щоб був обережний з Мілою. Вони не були впeвнeнi, що вона дійсно готова до родини. Всі думали, що Мілу зацікавив не я, а мої гроші.

Через 2 роки в нас народилась донечка. Ми були дуже щасливі. Міла не відходила від неї. Каріна стала сенсом нашого життя. Я почав більше працювати, а дружина повністю присвятила себе донечці.

Але коли через 5 років в нас народилась Ліза, Міла змінилась. Зрозуміло, що старшій донечці уваги ставало менше. Але проблема була в іншому. Міла, мабуть, втомилась від декрету, тому почала більше часу приділяти собі, а не дітям.

Я розумів, що їй потрібен час і для себе. Тому інколи залишався з донечками після роботи, щоб вона могла погуляти, сходити в салон краси чи зустрітись з подругами. Але згодом вона почала вимагати більше часу для себе. Відповідно, дітям приділяла все менше часу.

Мене це дуже непокоїло, і коли я починав розмову на цю тему, вона сердилась, і ми не доходили до компромісу. Одного разу, коли я повернувся з роботи, то Міли вдома не було, а дівчата були самі вдома. На той момент Каріні було 10 років, а Лізі – 5. Я приготував вечерю, покормив дітей і вклав їх спати, чекаючи дружину.

Міла повернулась додому майже опівночі. Коли я запитав її, де вона була, і як могла залишити дітей самих, у відповідь почув неочікуване для себе. Міла сказала, що її дістало таке життя, і що не думала, що так далеко все зайде. А потім додала, що йде від мене.

Я був у розпачі. Не знав, як бути далі. Що ж це за мати, що залишає своїх дітей? Я не міг повірити, що це сталось зі мною. Адже ми були такі щасливі разом. Вона так щиро раділа появі донечок. О Боже! Що ж я їм скажу? Дуже багато запитань в голові й поки що жодної відповіді.

З того часу своє життя повністю присвятив донечкам. Раніше я планував розширювати свій бізнес, але відклав цю мрію на потім. Адже я розумів, що тоді в мене взагалі не буде вільного часу. А донечки потребували моєї уваги зараз як ніколи. Мені пощастило, що батьки допомагали мені з ними.

Міла не давала про себе знати. Її батьки також не цікавились життям онучок. Але з часом мене перестало це хвилювати.

Через рік Ліза пішла в школу. Це був новий етап в нашому житті. Адже тоді я познайомився з її вчителькою, і поступово в нас зав’язались стосунки. Звісно спочатку в мене був страх, що мене знову просто використають. Але Ліда виявилась доброю і щирою людиною.

Її швидко прийняли дівчатка. Друзі щиро раділи за мене, адже бачили, що вона дійсно кохала мене. Коли я зібрався познайомити Ліду з моїми батьками, я дуже хвилювався, тому що їх думка дуже важлива для мене. Та коли ми приїхали до них, я не очікував такої реакції. В той день в мене було відчуття, ніби ми не вперше з Лідою прийшли до моїх батьків. Була така тепла сімейна атмосфера, ніби ми вже не перший рік так зустрічаємось всі разом.

Та знову моє щастя ледь не розвалилось. Раптово мені почала телефонувати Міла і вимагати зустрічі. Писала мені й розповідала, що усвідомила свою помилку й хоче повернутись. Навіть приходила до нас додому й хотіла побачитись з донечками. Але вони цього не захотіли.

Міла навіть намагалась втрутитись в мої стосунки з Лідою, щоб посварити нас. Але коли про це все дізнались мої батьки, то мама змогла швидко поставити її на місце. Не знаю, що вона їй сказала, але після того Міла зникла з нашого життя назавжди.

Через пів року ми з Лідою одружились, і вона ощасливила мене появою синочка в нашій родині. Тепер я був абсолютно щасливий, тому що поруч була жінка, яку я дуже кохав, і яка кохала й цінувала мене.