Все трапилося на початку 2014 року. Я не знаходила собі місця майже цілу ніч, як і моя мама. Ми обірвали телефони всюди, де лиш можна. Телефонували і в поліцію, і в лікарні, і навіть в м0 pr. Та ті дзвінки абсолютно нічого не дали – інформація про нашого батька у них відсутня, такий не поступав. А в поліції взагалі заявили, щоб ми чекали три доби і вже після цього писали заяву про пошуки.
Тато вийшов до магазину купити все за маминим списком і не повернувся. Ми не знали що думати. Почали хвилюватися не на жарт. Телефон у тата був вимкнений і при кожному дзвінку ми лише чули сухий жіночий голос: “Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності”.
Мама плакала, та й я теж. Разів чотири ми ходили тим маршрутом, яким мав йти тато до магазину і назад і все думали можливо побачимо тата. А раптом йому стало погано, чи тиск підскочив, чи серце прихопило. Всяке ж могло відбутися.
Ми вже й не сподівалися, що до ранку отримаємо хоч якусь інформацію про тата. Ми просто сиділи, навіть до ліжка не лягали. Все споглядали то на телефон, то на двері і молилися. Про сон і думки не виникало. Наші з мамою серця були не на місці.
Аж раптом, близько пів четвертої ночі задзвонив дзвінок на вхідних дверях. Я побігла з усіх сил до дверей, в надії, що це батько. Але ні, це був не він.
На порозі стояв молодий хлопець. Високий та чорнявий, худорлявої тілобудови. Я й не подумала нічого такого, лиш дивилася на нічного гостя.
Чоловік сказав:
– З вашим батьком все гаразд. Ви ж через нього не спите у такій годині.
Тут підбігла і мама, яка вже всі очі виплакала. І запитала:
– А де, де мій Василь? Що з ним? Він живий?
– Так, з вашим чоловіком все добре. Йому стало погано в магазині. Він просто впав, його телефон випав з рук і розбився. Я не міг його увімкнути. Швидку викликав, та вони довго не їхали. Я відвіз вашого чоловіка до лікарні сам. Доки все оформили, доки провели обстеження – минуло достатньо часу. Я ж не знав ні ваших телефонів, ні адреси. Він намагався мені щось сказати і показати, але не виходило. Тому я зачекав, щоб його стан менш-більш нормалізувався і дав йому папір і ручку.
Цей маленький аркуш паперу хлопець простягнув мені. На ньому була написана наша адреса, але це не був почерк тата. Букви і цифри були надто кострубатими.
Молодик продовжив свої слова і сказав, що тато отримав інсульт, тому й не міг вимовити адреси. Нашкрабав її на аркуші паперу, як міг і поглядом благав повідомити нас.
То ж Микола поїхав з лікарні одразу до нас, хоча й сам не вірив у те, що з першого разу потрапить за потрібною адресою, так як написано було дуже не розбірливо.
Мама хотіла їхати до тата в ту ж хвилину, однак Микола сказав, що лікарня вже закрита і нас ніхто не пустить до тата в палату серед ночі.
Я запропонувала хлопцеві чаю і поїсти. Він виглядав дуже втомленим. Так ми і не зрозуміли, як усіх зморив сон. Ми сиділи на дивані і так і заснули.
З самого ранку Микола завіз нас до тата. У тата по щоці скотилася сльоза, він потримав Миколу за руку в знак вдячності.
Ось так ми і познайомилися з Миколою. У нас виникла симпатія, потім ми закохалися і одружилися. Наш старший син цьогоріч йде до першого класу.
З татом все добре. Так, були певні ускладнення, але за півроку від них майже і сліду не залишилося. Ось так звичайний перехожий врятував життя нашому татові. Та й увірвався у моє серце так само негадано, думаю як і я в його. Адже й він не очікував, що ця нічна пригода з допомогою обернеться для нього одруженням і двома синочками.
А наш дідусь усю свою любов і душевну теплоту вкладає в онуків. Так люблю за цим спостерігати, і так мені на серці любо від цього.
