Валентину чоловік покинув, коли їй було 25, після того вона виховувала сина сама, чоловіків більше до себе не підпускала, а через двадцять років колишній прийшов миритися

Валя завжди була скромною дівчиною, яка сліпо вірила людям, так і закохалася в молодого та красивого Степана. Парубок був від неї на два роки старшим, вів розгульний спосіб життя, а після знайомства з дівчиною нібито зупинився. Коли дівчині було 19 років, пара одружилася, весілля було скромним, запросили тільки рідних та найближчих друзів. Закохані винаймали квартиру та одночасно навчалися в університеті, а коли Валя завагітніла, то перевелася на заочне навчання. Степан перші два роки був чудовим чоловіком та батьком, влаштувався на роботу, проводив час з сім’єю та іноді допомагав дружині в побуті, але згодом йому набридла буденність, і чоловік захотів чогось більшого.

Так і розпочалися сірі дні для бідної Валентини. З маленькою дитиною на руках дівчина не могла суперечити чоловікові, коли той приходив додому п’яний за північ, вона старалася говорити з ним, умовляла подумати про їхнього сина, але Степан тільки махав на неї рукою і повторював: “Тобі треба, ти й дивися, я маю право вирішувати, коли приходити додому і куди ходити!”.

Часто Валя плакала посеред ночі, коли син прокидався, а чоловіка ще не було вдома. Його робочий графік тривав до шостої вечора, а він приходив над ранок. Дівчина не звикла суперечити чоловікам, бо у їхній сім’ї так не було заведено, вона хотіла мати рівні права з коханим, думала, що він завжди буде з нею поруч, ніколи не зрадить, але бідолашна не знала, що Степан вже півроку як зустрічається з Лізою, він часто залишається у неї ночувати.

Дружина вже давно стала для Степана пустим місцем, після вагітності вона змінилася зовні, його не приваблювало її тіло, а тільки відштовхувало, він часто казав про це жінці, а вона просила його трохи почекати, бо їй було важко швидко скинути зайві кілограми, він декілька місяців справді чекав, задивлявся на інших дівчат, а потім і взагалі не зміг встояти перед спокусливою та життєрадісною Лізою. Ця дівчина була повною протилежністю його дружини, вона була легкою, стрункою і завжди його підтримувала, давала порати, які хоч і не були потрібними, але ця увага так полонила Степана, що він вже і забув про Валю, яка давно обіцяє змінитися, але у неї не виходить, і йому набридло чекати.

Якось Степан прийшов додому вранці, сказав дружині, що йде від неї до іншої й попросив, щоб та сама подала на розлучення. Бідолашна Валентина не знала, як їй реагувати, вона декілька днів плакала у квартирі, а потім вирішила переїхати з сином до батьків.

Вона виховувала сина, влаштувалася на роботу, вже не плакала щодня через зраду коханого, але все ще підпускала до себе інших чоловіків, бо вважала, що її доля вже написана. Валя присвятила себе синові, який зміг вирости добрим парубком, він поїхав навчатися за кордон і там залишився жити, а маму часто запрошував переїхати до нього, але вона не хотіла. Так, через 20 років після розлучення з чоловіком вона почула стук у двері, на порозі стояв з опущеною головою Степан.  Жінка запросила його в дім, зробила їм чай і почала слухати:

“Вибач мені, Валю, Лізка виявилася злою та скупою жінкою, яка тільки витягала з мене останні гроші. Я визнаю свою провину і прошу тебе почати все з початку, ми повинні жити разом, в цьому домі, мій син має знати, що батько повернувся. Подзвони йому”.

Тоді Валентина його мовчки слухала, усміхалася і з легкістю набрала номер сина. Хлопець, коли почув голос батька, відразу сказав, щоб той забирався з дому матері й забув дорогу до них, бо ні він, ні його мама знати його не хочуть. Степан змінився в обличчі, злість так і кипіла в ньому, він обізвав Валентину та вийшов за двері, а Валя тільки рада, адже на повагу цей чоловік не заслуговує!

Після цього Валя почала ще більше пишатися сином, вона була рада, що цей чоловік, який приніс в її життя стільки гора, подарував їй таку прекрасну дитину. Тепер, незважаючи на біль прожитих років у шлюбі, його зраду, вона дивилася в слід Степану та тільки посміхалася: “Дякую тобі і прощавай”, – промовляла Валя.