Відразу після університету я пішла працювати до школи. Там була одна традиція, яка повторювалась з року у рік і яку не можна було пропустити.
Всі звикли, що потрібно по-особливому вітати кожного, кому виповнюється 50 років. Отож і сьогодні багато учнів мали подарувати квіти, колеги задарувати мене солодощами. Ще ніколи у мене не мало бути такого щасливого дня у школі, але я все одно чекала саме кінця робочого дня, коли піду додому, бо там мені потрібно було готувати святковий стіл для синів, які дуже довго не приїжджали й обіцяли, що сьогоднішній день точно не пропустять. Але сталось зовсім не так, як гадалось.
У школі все відбувалось по розкладу. Всі дійсно мене вітали та задарювали подарунками, і я була щаслива, але головний подарунок мене мав очікувати вдома — це три сини, які приїхали у гості.
Прийшовши додому, я очкувала побачити синів, бо їх поїзд вже давно мав прибути, але нікого не було. Мене звично чекала порожня квартира, раптово все моє щастя та запал зник. Я не могла повірити, що сини так вчинили зі мною і навіть жоден не попередив про свою відсутність.
Через кілька хвилин я не могла стримувати сльози, довго плакала, обіймаючи подушку та намагаючись заглушити образу на дітей. Доки плакала, не помітила, як і заснула і прокинулась лише від голосного стукоту у двері.
Спочатку я думала, що це сон і не збиралась вставати з ліжка, але стукіт не припинявся, тому я змусила себе піднятися й відкрити двері. За ними стояли середній та старший син з великими букетами й вибачалися за запізнення, бо їхній поїзд прибув на дві години пізніше, а через пів години прибув і молодший, який запізнився на поїзд і приїхав автобусом. Я знову бігала щасливо й швиденько готувалась накривати на стіл, доки сини мені допомагали та розповідали історії свого прибуття сюди.
У той день я зробила для себе один важливий висновок — ніколи не потрібно поспішати з поганими думками, тому що все може виявитися не таким страшним, як ти його уявляв.
Що ви думаєте про цю ситуацію?