ЖИТТЯ

Велосипед, який я ніколи не забуду, або Чому я не можу спокійно дивитися на картоплю

Мені одинадцять років. Батьки відправляють мене у село до дідуся та бабусі. Хоч я не дуже сильно й хотів їхати, адже там не було моїх друзів, проте моєї думки ніхто не питав. У батьків була робота та повно інших турбот. А догляд за мною міг забирати у них час. Тому то я й опинився в селі. Дві години дороги на старенькому, запиленому автобусі, потім ще пів години пішки до будинку, і я з’явився перед очима моїх дідуся та бабусі.

На відміну від мене вони раділи моєму приїзду. Я говорю про те, що я не хотів приїздити. Бачити їх мені хотілося. До того ж я знав, що дідусь обов’язково візьме мене на риболовлю або в ліс по гриби. Це єдине заняття, яке мені подобалося.

Після довгих привітань та розпитування про наші з батьками справи, мобільних тоді ще не було, точніше були, але не в кожного, та й навіть якби дідусь чи бабуся мали такий гаджет, то б це все одно нічого не дало, адже зв’язок у їхньому глухому кутку з‘явився тільки через багато років. Тому то вони мене й розпитували про все на світі. Як мої оцінки в школі, що у мами з татом на роботі, чи не сваряться, чи є дівчина, яка мені подобається. Останнє питання було від дідуся, він подивився на бабусю та підморгнув їй, вважаючи, що я нічого не побачив. Питання було не випадкове, адже ще однією причиною, чому я не хотів їхати, була моя однокласниця Катя. Вочевидь, мама надіслала батькам свого листа й про все розповіла. Питання дідуся змусило мне почервоніти, що ще дужче його розсмішило.

Реклама

А далі потягнулися доволі монотонні дні літніх канікул у селі. Саме завдяки своєму «засланню» я почав читати книжки з дідусевої мінібібліотеки. Кожен день я вмощувався на лежаку під яблунею та читав, аж поки не засипав на теплому повітрі. Ця звичка так й залишилася зі мною на все доросле життя. Дітей мого віку в селі було мало, та й ті мешкали доволі далеко, тому я весь час проводив сам. Телевізор, старенький телевізор, який потрібно було щоразу налаштовувати на ті ж самі канали. Гадаю, що ви вже зрозуміли масштаб моєї трагедії у вигляд життя в селі на три місяці.

Саме там мені прийшла до голови ідея назбирати собі гроші на велосипед, який я так давно хотів. Якось випадково дідусь пообіцяв мені кілька гривень, якщо я допоможу йому з сіном. Мені ідея сподобалася. Було чим розважитись (уявіть, навіть роботу з вилами та граблями я вважав за розвагу), та ще й заробив би пару гривень для велосипеда. З того часу дідусь чи бабуся давали мені легкі завдання в обмін на готівку. Але на велосипед мені все одно не вистачало. Тоді то й з’явилося мегазавдання. Дідусь сказав, що купить мені двоколісний транспорт, якщо я самостійно винесу всю тогорічну картоплю з погребу.
Здавалося б що тут такого. Але ви не знаєте, скільки її там було. Дідусь та бабуся садили дуже багато. В них було велике господарство, яке цього вимагало. До того ж ще й продавали спекулянтам, які приїздили до села. Спочатку я зрадів. Вхопився за кошик та побіг у погріб. Але бачили б ви моє обличчя, коли я оцінив розмір катастрофи. А з-над двору я почув тихий сміх дідуся. «Ну й що. Я йому доведу, що впораюсь. Кілька днів й все буде готово,» – подумав я та почав накладати трошки м’яку картоплю до кошика.

В перший день я ледве приволік свої ноги. Так важко мені не було ніколи. Шістдесят чотири кошики картоплі опинилися у сараї нагорі. А це навіть не була й десята частина того, що мені потрібно було зробити. Цілий тиждень я тільки те й робив, що носив картоплю. Бабуся навіть почала сваритися, що я собі щось надірву, але я не зупинявся. Ми ж домовилися. А сам весь час думав про новий велосипед та те, як я буду ним хизуватися перед Катею.

Коли робота була закінчена, то дідусь вручив мені гроші й сказав: «Молодець. Я б й так тобі купив велосипед, але тепер ти його будеш цінувати, адже сам заробив на нього. Мозолі на руках тобі нагадуватимуть про цінність праці». Його пораду й урок я запам’ятав на все життя.

Реклама

Також цiкаво:

Close