Від дитячoгo бyдинку мене врятувала бабуся Наталя, а всі родичі відвернулися від мене!

На долю кожного з нас мають випадати нeгapaзди, щоб ми ставали сильніше. Схоже так подумали й про мене, бо я — дитина з щасливої сім’ї, яка мала все перетворилась на дитину без нічого, яку повинні забрати у дитячий будинок.

Почну, мабуть, з того, що мої батьки жили у малозабезпечених сім’ях, тому вони робили все, щоб стати заможними, й у них це вийшло. Звісно, не забували вони й про братів та сестер, яким постійно допомагали й не просили нічого на заміну. Я гордилась тим, що у мене така велика родина і була переконана, що вона дружня, але лише після трагедії я зрозуміла, що моїх батьків використовували, як банк, якому необов’язково повертати гроші, навіть, якщо вони величезні.

Мені було 12 років, коли я стала круглою сиротою і вперше опинилась у дитячому будинку. Для мене це був дуже важкий час. Мало того, що я залишилась без найдорожчих людей у моєму житті, так ще й всі родичі відвернулися від мене. Я пам’ятаю, як телефонувала їм щодня й просила мене забрати, але жоден не відгукнувся на мій «крик про допомогу». Деякі з них не захотіли зі мною розмовляти.

У дитячому будинку мені доводилось важко, там був давно сформований колектив і я стала «цапом відбувайлом». Не знаю у кого б я перетворилась, якби не бабуся Наталя та тітка Віка. Перша приїхала до мене у гості, і я їй розповіла, що ніхто з родичів не планує мене звідси забирати. Тоді вона удочерила мене сама. Жила бабуся по сусідству з мамою і так хотіла віддячити моїй мамі за те, що колись та допомогла вилікувати її єдину доньку у найкращих лікарів.

Я почала жити з нею та її донькою. Скажу чесно, що життя моє змінилось, бо вони не мали великих зарплат, як мої батьки, і не могли собі дозволяти те саме. Тому я почала наполягати, щоб вони віддали мене до простої школи, адже до цього я навчалась у приватному ліцеї (звісно, досить дорогому).

Бабуся Наталя з тіткою Вікою, її донькою, заборонили мені навіть думати про таке і сказали, що навчатися я буду точно там само. Я знаю, як важко їм давалось те, що я навчаюсь у ліцеї, але вони не дозволяли мені перейти. Мало того, що вони вкладали у мене багато фінансів та ще й завжди підтримували, любили й турбувалися. Я ніколи не відсувала себе самотньою, у мене завжди була сім’я.

Саме завдяки їм я змогла отримати хорошу освіту і зараз працюю у дуже престижній фірмі. Повернулась жити у батьківську квартиру і радію, що це лише на поверх нижче моїх других батьків (мама Віка за цей вийшла заміж) та бабусі. Оскільки я зараз добре заробляю, то постійно їм допомагаю. Зовсім недавно вони повернулися з відпочинку, і я подарувала їм автомобіль, щоб вони мали на чому їздити на дачу. Коли я роблю щось для них, то моя душа починає квітнути. Я й на хвилину не сумніваюсь, що вони заслужили набагато більшого.

А рік тому зі мною відновили спілкування мої горе-родичі, які весь цей час не давали про себе знати. Почалось все з “милих” дзвінків, щоб поцікавитися, як мої справи, а тепер перейшло у постійні прохання про допомогу.

Я відразу їм повідомила, що допомагати не буду, бо вони перестали бути моєю родиною, коли не хотіли забирати мене з дитячого будинку. Вони давно відвернулися від мене, тому тепер я не хочу повертатися до них.

У мене є родина, яку я люблю і яка любить мене. Саме вони врятували мене, й вони зробили мене тим, ким я є зараз.