ЖИТТЯ

Відібрала квартиру у дітей і не шкодую про це, бо нарешті почала жити для себе!

Не рідко від людей похилого віку можна почути поради «як жити». Тільки вам вирішувати, чи варто до них прислухатися, але скажу вам чесно, що ці люди життя прожили, тому точно знають, де зробили найбільше помилок, і що варто було б змінити, щоб у старості не думати про втрачений час. Хоч я теж літнього віку та маю втрачений час, але порад вам давати не буду, хочу зламати всі стереотипи й останні роки життя прожити для себе з насолодою!

Так уже вийшло, що все моє життя було присвячене не мені. У 16 років батьки віддали мене заміж. А через кілька років я народила сина, а потім і доньку. Вільного часу для себе у мене ніколи не було. Ходила на роботу, поверталась, потрібно було прибирати, готувати їсти, за дітьми дивитися, з чоловіком час провести. Загалом, робила все для інших, а для себе нічого.

Отак мої діти й звикли до цього. Тепер мені здається, що вони зовсім забули, що я ще жива, бо уже думають, як керуватимуть квартирою. Зовсім недавно до мене переселився старший син з дружиною та дитиною. У мене ніхто не запитував, чи мені комфортні такі співмешканці, чи взагалі я рада такому повороту подій, мов при старості ти втрачаєш право голосу.

Реклама
goodgiftsforseniorcitizens.com

Зараз мені 80 років, і я звернулась до адвокатів, щоб вони допомогли мені відсудити квартиру у дітей. Хоч і віком я стара, та почуваю себе на 60, тому здаватися просто так не збираюсь. Всі родичі говорять, що я збожеволіла, бо рідного сина проганяю, але хіба я його запрошувала? Суд я виграла і тепер квартира повністю моя, діти там більше не живуть, і щоб бути спокійнішою я змінила всі замки.

Мені шкода, що рідні діти мене не розуміють. Звісно, після моєї смерті квартира стане їхня, але поки я жива, я хочу насолодитися останніми моментами, бути щаслива зараз і хоча б у цей момент знайти час для себе, якого мені постійно не вистачало, і який я витрачала на інших.

Всі подруги з радістю вчинили б так само, але бояться, що діти їх не пробачать, хоч і моїй рішучості заздрять. Я не можу їх зрозуміти. Якщо їм погано й некомфортно жити з дітьми, то чому вони не попросять їх з’їхати? Невже вони до кінця свого життя так і не навчаться поважати та любити себе й цінувати свій час?

Нарешті я зрозуміла помилку всіх своїх років – я жила для інших. І саме зараз я збираюсь це виправити, початим жити для себе. Можливо, колись я про це і пошкодую, але точно не зараз, бо я нарешті відчуваю себе вільною та щасливою!

Як ви ставитесь до таких рішень? Змогли б прогнати дітей з дому?

Реклама

Також цiкаво:

Close