Він хотів, щоб я була для нього прислугою, але одного дня мені набридли постійні noбoї й чужі люди прийняли мене з маленькою дитиною на руках

Мені було 23, коли Сергій запропонував вийти за нього заміж, я радо погодилася, бо кохала цього чоловіка. Весілля у нас не було, тільки розписалися та з друзями посиділи на нашій квартирі. З батьками я не спілкуюся, бо вони п’ють не просихаючи у своєму селі, а мене вже давно донькою не вважають, тому Сергій — моя найрідніша людина в цьому світі… колись була.

На той момент я відчувала себе щасливою, бо чоловік гарно до мене ставився, часто казав, як сильно любить, а через три місяці ми дізналися про те, що я вагітна. Моя мрія стати молодою мамою здійснилася, і щастю не було меж, бо наша дитина буде жити в повноцінній, люблячій родині.

Він вперше вдарив мене, коли я була на п’ятому місяці вагітності — не приготувала вечерю вчасно, далі почалися систематичні побої через будь-яку дрібницю. Сергій знав, що мені нікуди йти, тому відчув владу наді мною і завжди користувався можливістю вдарити, попри те, що я вагітна. Його настрій дуже часто змінювався, і після побиття він міг говорити мені, як любить і шкодує за те, що зробив, а потім удавати ніби нічого не сталося.

Мій чоловік змінився після того, як його понизили в посаді на роботі, від тоді це зовсім інша людина.
Я вже не раз пожаліла, що вийшла заміж за нього, але наразі у мене не було іншого виходу, як терпіти, я чекала на народження своєї дочки, думала, що Сергій зміниться.

Так і сталося, коли Настуся народилася, чоловік став добрим, постійно питав про моє самопочуття, доглядав за дитиною, і я вже зітхнула з полегшенням, зраділа, що змогла його змінити. Але це тривало всього два місяці…

Якось увечері чоловік повернувся додому п’яним, він відразу почав кричати на мене, що в домі безлад, я з дитиною на руках намагалася його заспокоїти, бо крик розбудив доньку, але його це ще більше розсердило, і він штовхнув мене, і я впала на підлогу, сильно вдарившись головою об шафу. Це була остання крапля мого терпіння, тоді я зрозуміла, що вже нічого на світі не змінить цю жорстоку людину і прийняла рішення негайно збирати речі і йти від нього, хоч мені не було куди податися.
Сергій навіть не зупиняв мене, тільки кричав та грозився убити, але я також не стала мовчати і сказала, що ще одне слово, і всі сусіди та поліція будуть тут. Він, нарешті, пішов спати, а я з донькою на руках пішла на автобусну зупинку.

Було літо, вечір теплий, але всю ніч на вулиці я не могла провести, навіть не знаю на що сподівалася.
Я дві години просиділа на зупинці, плачучи та пригортаючи доньку до себе, коли подружня пара років 50-ти підійшли до мене та спитали, що сталися. Я все їм розповіла, вперше за ці роки я комусь розповіла правду, і мені стало легше на душі. Добрі люди попросили їх почекати хвилину, а самі відійшли та почали щось обговорювати. Потім вони підійшли до мене і сказали:
“Доню, так шкода, що ми тебе зустріли тільки тепер, у нас ніколи не було дітей, хоч ми й мріяли про них все життя, але тепер, зустрівши тебе і твою дочку, ми б хотіли попросити вас стати нашою родиною. Ми бачимо, що ти добра душа і не підведеш старих людей”.

Я не знала, що відповісти, бо ще не зустрічала таких милосердних людей, і тільки заплакала. Вони забрали мене до себе, у великий та просторий дім, де жили самі.
З того часу пройшло чотири роки, моя Настуся ходить в садочок, я влаштувалася на роботу, а мої нові батьки називають мене дочкою, а Настю внучкою. З Сергієм нас розлучили, він не бере участі в житті нашої доньки, і я рада, що тепер ми щасливі, бо нас знайшла справжня сім’я!