— Віра Семенівна, можна? — на порозі кабінету директора завмер один із її заступників.

Ганно Олексіївно, можна? на порозі кабінету директора комбінату завмер один із її заступників.
Так, Андрію Васильовичу, заходьте, діловито кивнула директорка. Ну що там у нас сьогодні?
Які справи? Де саме?
На дільниці.
А, на дільниці. Там все гаразд. А що?
Як це “що”? Ви ж до мене прийшли, мабуть, не просто так. Хотіли щось сказати стосовно справ.
Так, треба з вами дещо обговорити, кивнув із похмурим виглядом заступник. Точніше, попрохати.
Попрохати? Ганна Олексіївна уважно поглянула на цього інтелігентного чоловіка, похитала головою. Ой, Андрію Васильовичу, щось ви мені останнім часом не до вподоби.
Останнім часом?
Так. Ви ходите якийсь понурий. Мов би у вас вдома лихо сталося. Все гаразд у родині?
Як вам сказати… тяжко зітхнув заступник. Ще трохи і вже нічого доброго не залишиться. Якщо ви мені не дасте одну довідку.
Довідку? насторожилася Ганна Олексіївна. Не розумію, про яку довідку йдеться?
Усвідомлюю, що це дивно звучить, але скрививсь Андрій Васильович. Іншого виходу нема. Мені від вас треба довідка. Для моєї дружини.
Що? обличчя директорки витягнулося. Довідка для вашої дружини? В якому сенсі?
Довідка про те, що між нами нічого не було і немає.
Чого не було?
Близьких стосунків миттєво почервонів чоловік. Як між жінкою і чоловіком.
Ви що, з глузду зїхали? Ганна Олексіївна зблідла. Чи ви зараз із мене смієтесь?
Ні, на жаль, все серйозно. Від цієї бумажки, з вашим підписом і печаткою, залежить доля нашої з Тетяною сімї. Розумієте, їй вклалося до голови, що ми з вами коханці.
Директорка на мить застигла з відкритим ротом, потім обережно спитала:
Вона що, не при собі? Щоб вимагати від чоловіка довідку про Такого ще ніде не чула. Та й у жодних фільмах такого не було.
Та я й сам в шоці! зі співчуттям мовив Андрій Васильович. Але що поробиш? В нас же діти. Дружина сказала: якщо ви своїм підписом не підтвердите, що ми з вами лише директорка та заступник, вона подасть на розлучення. А потім забере дітей і втече до матері у Львів. Ви знаєте, де це? Це ж майже край світу. Тож благаю, напишіть цю смішну довідку.
Послухайте, Андрію Васильовичу! Ганна Олексіївна не вірила власним вухам. Чого це ваша дружина уявила, що в нас щось було? Ми ж навіть особисто не знайомі! І моєї помади у вас на сорочках точно не могло бути ніде! Звідки така уява?
Ось Заступник дістав з кишені смартфон, знайшов фото і показав директорці. Моя Тетяна побачила це фото, отут у неї й зірвало дах.
Та це ж просто загальна фотка, з подивом подивилася Ганна Олексіївна, розглядаючи фото, де вся адміністрація комбінату. У мене така ж є. Це після того, як нас міськрада грамотами нагороджувала.
Та воно-то так, кисло посміхнувся Андрій Васильович. Але ми там поряд стоїмо. І я руку вам на плече поклав.
Бо нас багато, а в обєктив треба було влізти всім!
Ото ж! Але гляньте на вашу голову. Таня каже, що так голову схиляють лише закохані.
Що?! в очах Ганни Олексіївни спалахнуло обурення. Які ще закохані? У вашої дружини побачення нема? Я ж голову просто схилила, бо Світлана Гаврилівна занадто близько тримала букет і мого обличчя не було б видно!
Я Тетяні те саме пояснював, та Чим більше виправдовуюсь тим більші підозри. Словом, без вашої довідки мені кінець. Чесне слово.
Не можна так! знову вигукнула Ганна Олексіївна. Ви що, аж настільки підкаблучник, що жінки своєї боїтесь?
Так, підкаблучник, тихо прошепотів чоловік, аби тільки директорка почула. За дітей. Я без них пропаду, розумієте?
Жах якась, невдоволено пробурмотіла Ганна Олексіївна, дістаючи чистий аркуш із пачки. Добре Якщо треба диктуйте.
Е-е Так, пишіть: Я, Ганна Олексіївна, підтверджую, що свого заступника Андрія Васильовича терпіти не можу
Ганна Олексіївна одразу зиркнула на нього, та він поспішно заспокоїв її жестом.
Так і пишіть. Терпіти не можу. І ще додайте: Навіть, можливо, й ненавиджу.
Як це ненавиджу? не витримала директорка. Я ж співпрацювати з заступником, якого ненавиджу, не зможу!
Тоді допишіть ненавиджу як чоловіка. І за жодні гроші з ним спати не буду. Навіть за мільйон гривень. Ставте підпис і печатку! Надійніше буде.
Печатка у бухгалтерії, на автоматі сказала Ганна Олексіївна, ще раз перечитала написане й жахнулась.
Але це ж нісенітниця! Такого просто не буває! рішуче промовила вона, потім склала аркуш навпіл, різко порвала, потім ще і ще.
Що ви робите?! злякався заступник. Це ж документ! Мені ж потрібен!
Знаєте що, Андрію Васильовичу раптом якось дивно посміхнулася директорка. Я подумала: може, краще розлучайтеся з Тетяною. Для власного спокою.
Ви що?! ще дужче злякався він. Я не можу. У неї діти! Вона їх у мене забере.
Не забере, впевнено мовила Ганна Олексіївна. Маю знайомого адвоката, досвідчений дуже. Він допоможе, діти з вами залишаться.
Але я ж
Якщо треба перебила директорка я особисто допоможу вам із вихованням.
Ви? Мені? Особисто?
Авжеж. Ви мені як заступник до душі. Тому знайду хорошу няню для дітей будете задоволені.
А Тетяна?
А Тетяна нехай їде до Львова чи приходить до мене, поговоримо відверто по-жіночому. Це краще, ніж якась дурна довідка з печаткою.