«Віталій, не х0діть за мною! Я ж старша набагато. Не треба цього с0р0му!»

Я працювала учителькою у сільській школі років десять. Методисти бачили мою роботу, відправляли мене на різні професійні конкурси. Я написала не один посібник. Роботі віддавалася повністю, тому часу на особисте життя у мене не було. Мої учні були моєю родиною.

Врешті-решт моя цілеспрямованість та старанність дала результати. Мене запросили на роботу методистом у місто. Крім того, я вступила до аспірантури і почала збирати матеріал для наукової праці.

Вдень ходила на роботу до районного відділу освіти, а вночі займалася науковою діяльністю. Я часто відвідувала обласну бібліотеку, адже саме там можна було знайти найбільше теоретичного матеріалу.

Одного разу я познайомилася там з молодим студентом Віталієм. Коли він побачив мене у читальному залі, то повівся якось незвично. Він декілька хвилин стояв, ніби завмерши, на місці. А потім наважився підійти до мене:

– Дивно… Але зараз побачити когось у читальному залі – неймовірне видовище! – поділився своїми враженнями зі мною юнак.

– Так, більшість людей знаходять інформацію в інтернеті. Та я віддаю перевагу спокійному та звичному способу знаходити те, що мені потрібно. Я люблю бібліотеки. Тут гармонійна врівноважена атмосфера. – відповіла я.

На мій подив, з цим хлопцем у нас виявилося багато спільного. Він теж любив проводити час за читанням книг, навчався у тому ж університеті, що й я. Навіть теми моєї наукової праці та його дипломної роботи були пов’язані між собою.

Бібліотека скоро зачинялася. Треба було йти додому. Віталій провів мене до будинку.

Ми майже щодня з ним зустрічалися у бібліотеці. Хлопець був розумним, чемним, кмітливим, дотепним. Часто підсідав до мого столу, щоб поспілкуватися. Нерідко у читальному залі знаходилися лише я і він. Мені було трохи не по собі від поглядів бібліотекарів, які скоса поглядали на нас.

Одного разу він наздогнав мене, коли я йшла додому. Віталій взяв мене за руку:

– Не йдіть… Я давно хочу сказати, що вас люблю…

Він щиро дивився мені в очі. Мені одночасно було приємно від того і сумно.

– Віталій, не ходіть за мною! Я ж старша набагато. Не треба цього сорому! – сказала я і побігла додому.

Я майже тиждень після цього не ходила до бібліотеки. Мені було тоскно на душі. Здається, я теж закохалася у цього хлопця. Але ж він був молодший мене на десять років! Я не могла зіпсувати йому життя.

Одного разу я побачила Віталія з букетом квітів біля мого під’їзду. Він кинувся до мене, обійняв, почав цілувати волосся, руки, губи…

– Не можу жити без вас… – прошепотів він.

Через місяць ми розписалися. Незважаючи на різницю у віці, я щаслива з Віталієм. У шлюбі ми вже восьмий рік, а нашій доньці – пішов шостий.