Власне, невістко, Артур не мій син, я взяла його з дитбудинку.

Це була маленька темна кімнатка, якби тут не палили свічки, думаю тут була повна непроглядна тьма. Навпроти мене сиділа літня жінка у дивному довгому одязі, ймовірно, циганському.

– Але я дурепа, прийшла до цієї ворожки, невже не могла сама розібратися? – питала я сама у себе.

– Хм, цікава ти дівчинка, Женю, але скажу тобі чесно, ти б сама з цим ніколи не розібралась. Та й мене однієї тут не вистачить, але, надіюсь, мої духи тобі допоможуть. – промовила ворожка спокійно.

– Як ви? Але… Звідки ви знаєте моє ім’я? – я не могла повірити у таке спів падіння.

– Я знаю про тебе набагато більше, ніж ти собі можеш уявити. – відповіла вона. – Скажу тобі правду, у твоїй проблемі не варто слухати чоловіка. Ти хочеш вчинити благородно і потім, коли все налагодиться, він також це зрозуміє.

– А як же?

– Все, Женю, йди, не можу більше тобі нічого сказати та й це все, що ти маєш знати. Скоро карти самі перед тобою розкриються. – відповіла вона.

Вийшовши від ворожки, я мимоволі підійшла до добре знайомого, трохи занедбаного будинку, де при вході зі мною привіталась вихователька. Звичайно, не перший день я сюди приходжу, вже всі мене у лице знають, мов я тут працюю.

Я підійшла до дверей й побачила, як Олег і Оля гралися з іншими дітьми. Мені не хотілось їм заважати, але так хотілось їх обійняти, що почекавши ще хвилинку, я зайшла у приміщення. Побачивши мене, двоє усміхнених дітей тут же помчали до мене обійматися. Інші діти не обернулися, мов не помітили. Звикли, напевно.

– Ми так сумували за тобою! – прошепотіла трирічна Оля й поглянула на брата близнюка, який не міг припинити посміхатися.

– Я теж за вами сумувала!

– Ти нас забереш? – запитав Олег.

– Так, але… на вихідних ви повернетесь – сказала я, відчувши жалість у власному голосі.

– Так, ми пам’ятаємо – дружно відповіла малеча.

Після того, як діти одягнулися, вони майже навипередки бігли додому. Уже знали дорогу й поверталися туди, як до рідного дому.

Повертаючись додому, я не могла припинити думати про свого чоловіка, що він скаже, коли я приведу дітей, знову не попередивши його. Але вдома його не було, а до холодильника була прикріплена записка: «Поїхав у відрядження. Завтра повернусь. Люблю. Перевір свій телефон, я дзвонив до тебе разів десять. Передзвони мені».

Я поглянула на телефон й дійсно побачила багато пропущених, але передзвонити не встигла, бо у двері задзвонили. На порозі стояла свекруха.

І що ж тепер робити та говорити? Вона ж і не знає, що невістка хоче дітей з дитячого будинку взяти.  «Гаразд, викручуся» – подумала я і відкрила двері.

– Привіт, Женю, якась ти засмучена – сказала вона й перевела погляд на близнят, що стояли біля мене – А хто це у нас такий красивий?

– Так, це мої племінники, я їх на вихідні взяла з дитячого будинку. – відповіла я, а свекруха зовсім не здивувалась.

– Ну, що, любі, підемо до мене, там бабця Світлана скільки смакоти приготувала, будемо їсти та чай пити.

Свекруха жила через два будинку, тому одягнувшись, ми всією компанією відправилися частуватися пирогами та пити чай. Після діти втомилися й лягли спати на дивані у гостинній, а свекруха покликала мене на розмову.

– Я бачу, як ти на них дивишся, скажи мені чесно, ти їх хочеш на зовсім забрати? – спитала свекруха.

– Насправді так. – відповіла я й почала дивитися у вікно.

– А як до цього ставиться Максим?

– Він ніби й не проти. Він хоче дітей, але боїться, що діти з дитбудинку, вони… складніші, виховати їх важче й відповідальності більше. Самі розумієте.

– Мені сподобалися ці дітлахи, я підтримаю твоє рішення, а вдвох вмовити Максима нам буде легше.
Я не могла повірити своїм вухам.

– Не потрібно так дивуватися, ти багато ще про мене не знаєш. Я маю досвід виховання дітей з дитячого будинку і якщо ними займатися, то й люди з них виростуть дуже добрі.

– Що? Я не зрозуміла вас?

– Власне, невістко, Максим не мій син, я взяла його з дитбудинку. Не змогла пройти повз його сяйливі й благальні очі, коли йому було лише два.

Я просто отетеріла від її зізнання й прошепотіла: «Невже це правда?»

– Так, щира правда. Про це ніхто не знає й Максим, також. Але я знаю, яка він людина, він любитиме цих дітей і прийме їх, як рідних. Не сумнівайся! – відповіла вона.

Наступного дня повернувся Максим, він був щиро здивований дітлахами, але не злий, що мене вже порадувало. Доки я готувала вечерю, він грався з дітьми та читав їм казки, а потім я почула дивну тишу й вирішила заглянути у кімнату, а там мій чоловік спав, обіймаючись з двома дітьми по боках, які уже через два місяці стали нашими законними дітьми.

Бабця Світлана не може нарадуватися двом таким красивим та кмітливим онукам й намагається їх якнайчастіше брати до себе.