Вона стала для мене й мамою, й бабусею, та замінила всю родину

Моє дитинство було не з легких. Якби хтось наважився зняти по ньому фільм, то глядачі б напевно не переставали плакати від жaлю.

Почнемо з того, що ще до мого народження мій батько потрапив до в’язниці. Він не міг втримати своїх рук у кишенях, а коли діставав їх, то неодмінно хватав те, що йому геть не належало. Після того, як мама залишилася сама, вона геть втратила надію на щасливе життя й почала прикладатися до пляшки. Й це на дев’ятому місяці вагітності. Але попри все я народилася здоровою.

Материнство не цікавило мою маму. Якби не моя рідна бабуся, то напевно б я не пережила перші три роки свого життя. Вона повністю мене доглядала, поки мама шукала нового чоловіка та мірялася силами з алкоголем.

Все пішло шкереберть, коли не стало бабусі. В неї не витримало серце дивитися на те, як її дочка опускається все нижче. У віці чотирьох років я дізналася, як це мати маму, яка готова проміняти тебе на чарку. Дякувати Богові, що сусіди вчасно повідомили про мене та те, як мене доглядає мама, до служби у справах дітей. Так я й потрапила до дитячого будинку в сусідньому селищі міського типу.

Для бідної та маленької дівчинки життя у притулку не було солодким. Мама так й не повернула мене. Та напевно це не сильно її й хвилювало. Я повністю перейшла під опіку держави. А що це таке, ви повинні розуміти.

Просвітлення у моєму житті настало, коли мені було дев’ять років. Поряд з притулком одразу починалися приватні будинки. В одному з них жила старенька самотня бабця. Завжди коли ми гуляли на вулиці, вона підходила до паркану й пригощала нас своїми яблуками. Грушками. На свята давала цукерки. Інші діти підходили до неї лише за солодощами, а мені було цікаво з нею. Вона розпитувала мене про моє життя, цікавилася справами у дитячому будинку. З часом я почала вибігати за паркан та проводила в неї час. Директор дитячого будинку не був проти цього. Я допомагала старенькій по господарству, прибирала на подвір’ї й слухала її історій про життя. Вона стала для мене й мамою, й бабусею, та замінила всю родину.

Я дізналася історію її життя. За сорок років життя з чоловіком вони так й не мали власних дітей. А коли його не стало, то вона залишилася геть сама. Але діти для неї завжди були важливі. Вона називала нас «янголятами».

Так пройшло багато років. Мені виповнилося вісімнадцять років. Та після того, як я вийшла з дитячого будинку, то не припинила спілкуватися з турботливою бабцею. Я вважала її рідною. Навіть коли переїхала до міста й вступила до університету, не припиняла до неї приїжджати. Її будинок був моєю домівкою. А коли виходила заміж, то саме вона виконувала обов’язки мами.

Зараз вже минуло кілька років з того часу, як її не стало. Вона залишила мені свій будинок. Та я завжди її пам’ятатиму. Ось так чужа жінка стала рідною. А мама й тато, які народили, навіть ніколи не цікавилися мною.