Вони лише чекали, коли я нарешті отримаю спадок!

Я була єдиною дитиною у сім’ї, тому моєму дитинству багато хто заздрив. Я завжди отримувала те, що хотіла і була оточена любов’ю та повагою. Бабуся з дідусем бачили у мені різні таланти й підтримували всі мої захоплення, тому багато грошей було витрачено на мою освіту, додаткові заняття та репетиторів. Жили вони біля Чорного моря, тому я щоліта проводила там канікули й це було найкращим часом. А потім все різко змінилось, і життя вирішило мені показати зовсім інші «межі».

Загалом, все змінилось, коли моя мама дізналась, що вагітна вдруге. Тоді я вперше побачила своїх батьків такими щасливими, а потім стався і другий раз, коли їм повідомили, що у них народиться син. Всі з нетерпінням чекали народження мого братика, у тому числі і я.

Але я й подумати не могла, що тоді для мене все так зміниться. Народження брата зразу зробило мене непотрібною і змусило подорослішати. Ніхто не звертав на мене уваги, лише просили виконати якісь завдання, а коли я просила допомоги з домашнім завданням, то у відповідь отримувала: «Ти уже сама можеш впоратися, доросла дівчина!».

Згодом, мама почала сильно втомлюватися і перекладати на мене частину своїх обов’язків. Спочатку це був якийсь дріб’язок, як помити посуд і винести сміття, але з кожним тижнем я ставала справжньою домогосподаркою, що після навчання прибирала вдома, готувала їсти й доглядала брата.

Тепер я припинила отримувати все, що хотіла, і навіть те, що мені було дійсно потрібно, бо всі кошти батьків йшли на брата. Виховувати його було важко, тому інколи мама й батько не витримували та зганяли всю злість на мене.

Бабуся з дідусем одного разу стали свідком того, як мама використовує мене, як «подушку для зняття стресу» і сказали, що не можуть на це дивитися, тому забрали мене до себе. Я досі вдячна їм за те, що зробили такий рішучий крок, бо мені страшно уявити у що це могло перерости далі. Наступні 8 років я жила з ними.

Батьки не телефонували мені та не приїздили у гості. Я чекала їх кожного дня народження, але натомість отримала лише два дзвінки-привітання за 8 років. Мабуть, їх зовсім не цікавила старша донька, бо вони завжди хотіли сина, але мене це ніяк не заспокоювало, й образа на них засіла на мене великим вантажем.

З бабусею та дідусем мені жилось чудово, хоч і нам доводилось економити, бо пенсії у них невеликі, а дідусь часто хворів, та я відчувала, що мене люблять, а це було головним. Згодом, дідуся не стало, це вдарило по нас з бабусею, але вона навчила мене вірити, що все це для кращого і десь там йому буде значно краще та легше.

Але якби бабуся не старалась пережити смерть дідуся, давалось їй це вкрай важко, і незабаром вона теж почала хворіти. Я доглядала її, бігала по аптеках, приводила лікарів, але все це було даремно й бабусі таки не стало трохи більше, ніж через рік після смерті дідуся.

Вони переписали свій будинок на мене, і я могла продовжити спокійно у ньому жити, але за нього почалась справжня «війна». У моє життя знову повернулися батьки й сказали, що я зобов’язана їм повернути половину будинку, мов він належить моєму братові. Опиралися вони на те, що це несправедливо, і я повинна зараз же продати будинок й половину грошей подарувати братові. Я відмовила їм, і не тільки через те, що не хотіла ділитися, а й тому, що цей дім був для мене рідним, це місце, де мене любили, поважали та розуміли, тому я просто не могла його віддати чи продати.

Батьки повідомили, що подадуть на мене у суд.

Я не знаю, що більше мене засмучує: те, що батьки забули про мене, чи те, що для них існує лише мій брат?