В мої двадцять вісім років я маю все для того, щоб жити спокійно та щасливо, не відмовляючи собі в своїх бажаннях та миттєвих примхах. В мене є квартира, будується дім, а також бізнес, який і забезпечує мені такі можливості.
Проте є в мене проблема нематеріального характеру. Я ніяк не можу знайти своє кохання. Справжнє та щире, яке будувалося б на щирих почуттях, взаєморозумінні та взаємоповазі.
В соціальних мережах та в інтернеті, в загальному, я прочитала, що коли жінка досягає тридцятилітнього віку, її шанси знайти свою пару зменшуються. Чому? Тому що жіноча краса швидкоплинна і представниці прекрасної статі швидко старіють, а чоловіки, як писали на форумах, люблять дівчат помолодше. Тому я вирішила використати час, який в мене ще залишився до мого тридцятиліття та знайти собі пару.
Я зареєструвалася у всяких додатках для знайомств, на сайтах відповідних. Відвідала десятки побачень. І все не те. Один матусин син, другий вважає всіх жінок меркантильними, і що вони всі хочуть його грошей (що іронічно, адже в нього їх не так багато, а коли той дізнався про мій успіх в житті одразу став дуже лагідним та уважним й всяко приділяв мені знаки уваги, хоча до цього ставився як до «чергової меркантильної дурепи»), третій шукав лише няньку і кухарку, четвертий шукав дівчину для ліжка та нічних розваг. Ще один терпіти не міг, коли дівчина була розумна. Ну що поробиш? Комплекси.
Потім мої знайомі порадили зустрітися з одним хлопцем, який мав би бути мені «рівнею», як вони сказали. Мовляв я розумна, то і хлопця мені потрібно відповідного. Ну, я вирішила, що може це доля і вирішила, що все таки піду з ним на побачення.
До нашої зустрічі я не знала ні як він виглядає, ні хто він по житті. В підсумку, на зустріч прийшов такий собі дурник з дивакуватою зачіскою, над якою явно він довго працював, щетиною, яку певно з тиждень не брив та з дуже невдоволеним обличчям. Як тільки ми почали розмовляти, він став розповідати про політику та як все погано через чиновників та депутатів, потім перейшов до теми меркантильності жінок і що не потрібне нікому платонічне кохання.
Хоча як він пов’язав меркантильність та платонічне кохання я так і не зрозуміла. Певно не до кінця всі терміни вивчив, а вже показує з себе не знати кого. В кінці-кінців я заплатила за нас двох та пішла. Слухати це все я не хотіла. Вже краще прикидатися дурненькою перед чоловіком, який тебе любить і якого любиш ти, ніж вислуховувати кожен раз стільки лайна. І ще й в свою сторону також.
