Вurнала чоловіка з дому за пuяцтв0, та не 0чікувала реакц1ї доньки

Думала, що знаю свого коханого краще, ніж себе. Але то мені так здавалося.

Після одруження ми прожили спокійно і мирно років десять. Але потім цьому прийшов кінець. Одного разу чоловік заявився додому напідпитку. Потім це почало траплятися частіше. І дійшло до того, що Денис щодня приходив додому нетверезим.

Мені стало страшно. Я розуміла, що це залежність. Почалися сварки, дорікання, його обіцянки про те, що більше ні краплі до рота. Але це нічого не змінило. День-два і знову все повторювалося.

Я не знала, що робити і як боротися з цим «зеленим змієм». І підтримувати намагалася, і шантажувала – до яких методів не вдавалася, але все марно було. Найприкріше було те, що вдома все нормально було. До цього я його і не пиляла, і не дратувала. Все, як завжди: їсти приготовано, речі випрані і попрасовані, в будинку чисто, з дітьми займаюся, обоє на роботах працюємо, гроші є. Що ще треба для життя?

Та ні… Денис якихось дружків собі знайшов і з ними час проводив, а потім повертався з вираженим запахом спиртних напоїв. Одного разу якогось пияку у наш дім приволік. Та я виставила його товариша за двері. Нема чого у нашому будинку алког0ліків збирати!

А пізніше у мене руки опустилися взагалі. Більше я не вірила в обіцянки чоловіка. Я зібрала його речі та виставила валізу на поріг. Прийшов Денис, стукав, телефонував, а я не відчиняю. Лише сказала через двері, щоб геть забирався, раз не хоче пити кинути. Ключі його якраз вдома були, тому у будинок зайти він ніяк не міг.

Він пішов. Подивилася у вікно: Денис постояв трохи біля хвіртки і подався геть. Куди він пішов, де ночував – уявлення не маю. Мабуть, до своїх друзів-пияків подався.

Наступного дня був вихідний. Дивлюся – а донька одно на вулиці гуляє. У хату не заженеш. Вже й стемніло. Кличу додому Інну свою. А вона сіла і сидить на лаві біля забору. Тоді я до неї підійшла:

– Чому сидиш тут? Чому до хати не йдеш? Не чула, що я тебе кликала?

А вона розплакалася:

– Я тата чекаю. Ти ж не пускаєш його, а у нього ключів з собою немає. То я хотіла дати йому, щоб додому повертався.

В мене аж дихання перехопило.

– Ходімо, почекаємо тата вдома! – сказала я.

– А ти йому відчиниш двері? – подивилася мені у очі Інна.

– Відчиню…

Коли Денис прийшов, я йому, звісно, відчинила. Не скажу, що все відразу налагодилося. Довелося ще повоювати. Але поки я боролася з «зеленим змієм» свого чоловіка, то забула, що дитині необхідний тато. Який би він не був, та доньку любить. А вона любить його.