Вважаю, що старих людей треба віддавати до будинку престар1лих. В цьому немає ніяк0ї ж0рстокості.

Звичайно, більшість людей скажуть, що я помиляюсь. Але я хочу довести протилежне.

Ще в дитинстві я жила в комунальній квартирі. У сусідній кімнаті жила невістка та свекруха. Жінка була немічною і старою. Вона після інсульту була лежачою. Одразу з лікарні син забрав свою матір до себе. Але він не доглядав за нею, бо ходив щодня на роботу.

Доглядала за бабцею її невістка Оксана. Їй було під п’ятдесят років. Вона доглядала за своєю свекрухою, як за рідною матір’ю: годувала її з ложечки, мила, виносила горщок, змінювала підгузки. Але вона теж ще ходила на роботу. За декілька років догляду за свекрухою Оксана змарніла і схудла. Їй було важче доглядати за бабцею. Вона плакала від втоми, а глибоко у душі бажала старенькій смерті.

Їй пропонували відвезти свекруху до будинку для людей похилого віку, але вона відмовилася, бо вважала, що зробити такий вчинок при живих дітях – гріх. Коли свекруха померла, Оксана змогла почати жити нормальним життям.

У моєї подруги Альбіни зовсім інша історія. Вона працює зранку до ночі. У неї є старенька мама (їй 87 років). Спочатку до неї приходила соціальна працівниця. Потім Альбіна забрала маму до себе. Їй дуже важко. Вони з матір’ю постійно сваряться, бо у кожної свої порядки і свої правила. Альбіна стала дуже знервованою і дратівливою.

Мама попросила відвезти її до будинку престарілих. Альбіна не хотіла цього робити. Та старенька просто вимагала. Коли врешті-решт бабця свого домоглася, її туди відправили.

У будинку для людей похилого віку матері Альбіни дуже сподобалося. Тут добре годували, вона мала можливість спілкуватися зі своїми ровесниками. Ще великим плюсом було те, що у цьому закладі постійно чергують медичні працівники. Альбіна часто приїздить до мами, привозить їй гостинці. Їхні стосунки налагодилися, бо ніхто нікому не заважає.

У мене теж мама похилого віку. Батько давно помер. Мама поки що при розумі, живе сама. До мене переїздити не хоче. Недавно мені вона сказала такі слова:

– Якщо я захворію чи буду немічною, то ти мене до себе не забирай. Віддай мене до будинку престарілих. Я не хочу ускладнювати тобі життя і бути тягарем комусь. Не хочу, щоб у нас псувалися відносини. У цьому нічого жорстокого немає. Там працівники, які за догляд за старими людьми гроші отримують. Вони доглядають професійно. Я хочу останні дні провести у колі таких людей, як я. Хочу спілкуватися з ними, бо в нас багато чого спільного знайдеться. І це нормально. Це краще, ніж ми з тобою почнемо ненавидіти одна одну.

Я, звичайно, кажу, що маму нікуди не віддам. Але замислююся: можливо, вона має рацію?

Є такі люди, з якими важко вживатися, коли вони здорові. А коли старіють чи хворіють – взагалі стають нестерпними. І тоді родичі наймають сиділку, а таємно мріють про швидшу смерть старої людини. Погоджуєтеся ви, що це не зовсім нормально?

У деяких країнах світу будинки для людей похилого віку не є чимось ганебним. Родичі навідуються до дідуся чи бабусі, ніхто не нервується, не починає ненавидіти. Так же краще для усіх.

Коли я зістарюся, теж попрошу дітей віддати мене до будинку престарілих. Краще там доживати свою старість, ніж бути тягарем своїм дітям.