У мене із чоловіком на носі 25 річниця нашого шлюбу. За декілька днів до цього свята на вулиці підійшла молода й симпатична жінка, яка сказала: “Ви пожили щасливе життя з чоловіком, дайте й іншим!” У ресторані, коли ми святкували, я наважилася на розмову з чоловіком.
Помічаю за собою, що заздрю по-доброму жінкам, які зуміли віднайти справжнє щастя в шлюбі з чоловіком. Хоча завжди була переконана, що я одна з таких жінок. Вийшла заміж ще замолоду. Мені тоді було 20 років. Моїм чоловіком став хлопець із сусіднього під’їзду. Ми покохали одне одного. Відразу після весілля я завагітніла, незабаром народився Тимофій, а ще через чотири роки народився Лук’ян. У нас було щасливе подружнє життя, ніколи не сварилися, йшли на компроміси. Усе було надто добре, інколи сама собі заздрила і не вірила, що все це відбувається зі мною. 25 років спільного життя промайнуло дуже швидко. Наші сини вже дорослі, мають свої сім’ї. У нас із чоловіком і до цього все чудово, спілкуємося, розуміємо одне одного, звісно, чекаємо на появу внуків, яким, здавалося, готові небо схилити.
Дуже неочікувано та раптово прийшли зміни, не була готова до них. Ставлення чоловіка до мене ніяк не змінилося, але змінився його стиль та імідж. Він вирішив омолодитися, почав відчувати салони краси, робити собі молодіжні стрижки, манікюр. Чоловік часто навідувався в брендові магазини, де купував собі одяг, хоча раніше такого не дозволяв собі. Ні, ми гроші мали, не великі, але завжди були. Просто за останні роки діти стали жити самостійно і відмовлялися від нашої матеріальної допомоги, казали, що ми й так з татом для них багато чого зробили, а тепер прийшла пора жити для себе. Та й самі сини частенько нам допомагають, бо живуть заможно. А на своєму дні народженні чоловік сказав тост:
– За моє нове й ще яскравіше життя! Будьмо!
На той час я пропустила ці слова повз вуха.
Чоловік усе частіше почав повертатися з роботи пізніше, аніж зазвичай, та ще й в хорошому настрої, що дуже дивно після робочого дня. Мені навіть в голову не могла прийти думка про зраду, адже ні за що в це не повірила б.
Одного дня я гуляла в парку і до мене підсіла дівчина, яка забажала поговорити. Я її не знала, але вирішила погодитися на розмову, ради цікавості. Спершу дівчина довго мовчала, їй важко було почати розмову, видно було, що дуже переживає. Під час мовчання я розглядала її з ніг до голови.
На вигляд їй було десь близько тридцяти років, приваблива та приємна зовнішність. Я спокійно чекала, коли розпочне розмову, але замість слів, полилися сльози. Як потім з’ясувалося, це була коханка мого чоловіка, яка дуже сильно кохає його, і вони зустрічаються майже півтора року. Чоловік мій теж її кохає, але нічого мені не говорить, оскільки боїться, що я геть занепаду. Проте до наступної фрази я геть не була готова:
– Ви й так прожили з чоловіком дуже довго. Дайте ще комусь побути щасливою.
Чесно, в той момент, я поняття не мала, як на це все реагувати, тому просто мовчки встала та пішла звідти. Нічого і не сказала чоловікові. Він був майже завжди в піднесеному настрої, тепер я знала причину, мені ставало від цього надто боляче.
Через чотири дні ми відсвяткували нашу річницю в ресторані. Тоді я зібрала всі сили та наважилася на розмову. Але перед початком, сказала чоловікові, що від нього хочу чути виключно правду. Він сказав, що дуже кохає ту дівчину, а мене не може покинути лише через вдячність за ці прекрасні двадцять п’ять років та через синів.
Я вирішила не влаштовувати ніяких сварок, скандалів, а просто відпустити чоловіка. До мене дійшли чутки, що вони до цього часу живуть щасливо разом. Нікому не відомо, наскільки довго вистачить їхнього щасливого життя. Ось таким був закінчення мого двадцятип’ятирічного шлюбу, проте я не опускаю рук.
Скоро я стану бабусею прекрасної внучки та з радістю допомагатиму невістці.
Відверто кажучи, в найстрашнішому сні я не могла уявити, що чоловік так вчинить зі мною після двадцяти п’яти років спільного життя. Він вирішив розпочати нове життя, але вже без мене.
У мене тепер теж нове життя бабусі. Я не збираюсь шукати нового чоловіка, достатньо для мене щастя. Не хочу почувати себе річчю, якою користувалися, а потім викинули, бо раптом стала не потрібною. Мабуть, до кінця своїх днів із цим не змирюсь.
